Десять днів Європою за €8, або Як українки презентували в ЄС фільм про дітей і війну
Яскрава, ефектна та амбітна Надія Ваданова доводить, що жити можна і потрібно на повну, навіть під час війни. Дівчина за вісім місяців повномасштабного вторгнення встигла зняти фільм, показати його у дев’яти країнах Європи, вступити на два факультети магістратури та знайти своє кохання.
УМІЄ ЗАЦІКАВИТИ ДІТЕЙ: «ДАЙ 5!», ІМІТОВАНИЙ БЛОКПОСТ, ВИСТАВКА КАРТИН ТА БАГАТО ІНШОГО
Надія Ваданова – вчителька, викладає позашкільне малювання у селі Проліски. Вона настільки любить свою роботу, що навіть під час повномасштабного вторгнення росії в Україну не залишила її.
«Щосуботи у мене історія мистецтв, того разу мали говорити про мого улюбленого художника Мікеланджело. Я домовилася про підвал, зібрала дітей і 26 лютого ми все ж провели заняття», – розповідає Надія.
Згодом, аби чимось зайняти дітей, які не виїхали, а залишилися у Пролісках, Надія разом із подругою – музиканткою Іриною Поповою, обладнали один із підвалів, давши йому назву «Дай 5!». Там дітям «крутили» мультфільми, казки, пригощали цукерками, печивом, чаєм і навіть солодкою ватою, яку виготовляли власноруч. Малеча грала у настільні ігри, клеїла листівки, дівчина читала їм книжки, а Ірина Георгіївна грала на музичних інструментах.
«Згодом до нас долучилося багато дітей переселенців з окупованих територій, наприклад, з Куп’янська, Енергодара, Бахмута. Найгірше, що батьки дітям не пояснювали, що таке війна, мовляв, їх це не стосується. Але як їх це може не стосуватися, якщо скрізь гупає, стріляє і вони сидять у підвалах?».
«Також до нас приходили військові, аби пояснити діткам, що вони їх захищають, оберігають і турбуються, адже для малечі це важливо», – наголошує Надія.
Оскільки дівчина часто минала блокпости, то познайомилася з тими, хто стояв на вахті. А пізніше і сама долучилася до лав Добровольчого формування Пристоличної територіальної громади, і зараз там займається документацією.
«Я людина не військова, – каже дівчина, – та якщо доведеться – стріляти вмію».
Зізнається, що має й автомат, і форму, і на навчання їздить. А ще наречений дарує їй шеврони. Напевне, саме це і допомогло Надії влаштувати невеличку авантюру – організувати екскурсію для дітей і батьків на «військовий об’єкт».
«Звісно ж, той блокпост давно не діяв, але за два дні я його так відреконструювала, що навіть батьки не зрозуміли, що все було несправжнім. «Комбат» перевіряв «перепустки», які я надрукувала на принтері, на вежі ніс варту «черговий», військові варили кашу. Від екскурсії всі 35 відвідувачів були в захваті», – ділиться подробицями вчителька.
А ще в їхньому селі є промислова споруда, де колись був курник. Спочатку керівництво громади дало дозвіл облаштувати там тир для добровольчого формування, а згодом організувати виставку дитячих картин.
Та енергійна, запальна Надія на цьому не зупинилася. Тільки-но Київщину деокупували і бойові дії відкотилися на схід і південь, головній героїні нашої оповіді спало на думку зняти фільм.
«Оскільки я художниця, то маю багато друзів в інших творчих нішах. Знайшли студентів, заплатили їм, вони допомогли зняти; знайшли інших студентів – заплатили, ті змонтували. Загалом фільм нам обійшовся майже у 30000 грн, а квитки на двох з Іриною Георгіївною – 15000», – не перестає дивувати мене співрозмовниця.
Короткометражний фільм про те, як діти проводили час у підвалах, відповідали на запитання, що таке війна, вона показує глядачам. Ось на екрані чотирирічна дівчинка, яка втратила батьків у Краматорську і переїхала до тітки, вона мріє про батьків і багато цукерок. Головний посил фільму – з дітьми обов’язково потрібно говорити про війну.
«До того ж фільм знімали разом із дітьми, це була наша спільна справа, яка об’єднала і мене, і дітей, і військових – ми всі у головних ролях, грали самі себе».
До слова, саме під час зйомок Надія познайомилася зі своїм нареченим Тарасом і запропонувала йому знятися у фільмі. Чоловік погодився, та чомусь слухавку, коли вона телефонувала, не брав. Чи могла вона тоді подумати, що це знайомство закінчиться коханням?
ГАЛОПОМ ЄВРОПЕЙСЬКИМИ МІСТАМИ
Ідея показати фільм європейцям виникла ще під час його зйомок, вона вже тоді визначила для себе за мету: там, за кордоном, повинні знати про той біль, якого завдав нам російський окупант. У подорож Європою зі знятим фільмом Надія поїхала разом із Іриною Георгіївною, і за 10 днів вони об’їздили дев’ять країн: Польщу, Німеччину, Австрію, Бельгію, Францію, Італію, Іспанію, Люксембург та Великобританію. Поїхали жінки на позичені гроші, тож аби зекономити, час між презентаціями фільму проводили «прогулюючись» від міста до міста різними країнами навіть уночі. Одного разу за добу пройшли пішки аж 53 км!
«Загалом гроші витрачали, та вони нам і поверталися. Наприклад, то сигарети, випадково, тобто незаконно, провезені через кордон продали, то нас пригостили, то сувеніри подарували. Загалом за десять днів витратили близько 100 євро, але ці кошти «відбили» і вийшло, що пів Європи об’їхали лише за 8 євро, – каже Надія – А якось нам навіть чеченці, з якими познайомилися в літаку, проїзд оплатили».
«Українці звикають до війни, тож коли приїхали вночі у Варшаву й побачили, як світиться місто, я була шокована. Люди прогулюються, вітрини мерехтять, усі заклади працюють. Перше, що подумала: а як же комендантська година?».
У подорожі Надія побачила, що кожна країна по-своєму сприймає російсько-українську війну: «Якщо взяти поляків, то вони дуже налякані, бояться, що у них почнеться те саме, тому допомагають українцям на повну. Австрія, Бельгія та Люксембург повністю нас підтримують та захоплюються українцями. У Франції вважають, що це ми винні, в Італії та Іспанії впевнені, що бензин у них подорожчав саме через нас, через нашу війну».
У Франції прем’єра фільму проходила разом із диригентом Мальтійської філармонії Брайяном Шембрі. У Люксембурзі Надія дала інтерв’ю, в містах Холенфелс та Мюлердаль подорожні побували у таборах українських біженців і презентували фільм там, поспілкувалися та помалювали з дітьми. У Бельгії записалися на прийом до українського посла, якому також показали короткометражку. А в місті Брюгге зустрілися з українською діаспорою в Центрі Українського мистецтва у Бельгії.
ПІСМОВА ДО ПОДОРОЖІ
Невдовзі після подорожі, у день народження Надії, коханий запропонував їй «руку і серце». Тож зовсім скоро у моєї співрозмовниці буде справжнє військове весілля, а подробицями та фото обіцяла поділитися з нами після свята.
«У нас тамадою комбат буде, весільна сукня – сплетена з сіток, а фату нестиме «дрон», – ділиться весільними секретами Надія.
У недалекому майбутньому дівчина збирається знімати фільм про історію свого кохання, нових друзів-військових, «не екшен, таких вистачає, а спокійний фільм, який розкриватиме військових як особистостей».
«Наприклад, мій наречений все життя мріяв про театр, але оскільки виріс у сім’ї військовослужбовців, то теж закінчив військову кафедру. А загалом, більшість військових, які зараз служать, – це звичайні люди, яким просто довелося сьогодні взяти зброю до рук і захищати країну», – наголошує Надія.
Дівчина планує зняти фільм про перші вибухи, розповісти історії людей, які вивозили дітей за кордон, про те, як не було бензину і про комендантську годину, затримання ДРГ, життя без світла й інші реалії сьогодення. За її словами, найстрашніше, що ми до цього звикаємо, проте люди з інших країн цього не знають.
«Цікаво, як війна об’єднує зовсім різних людей! Наприклад, жінка, з якою разом служимо, живе у будинку навпроти, але до цього ми ніколи не були знайомі. Або ще цікавий епізод, як один хлопець пішки з Сумської області прийшов до нас і залишився. Або як священнослужитель чергує на посту в окопах. Хіба ж це нецікаво?.. Насправді таке переплетення людських доль дуже кінематографічне, тож знімаємо, монтуємо і збираємося у нову поїздку», – ділиться планами дівчина.
Спочатку планує, вже з іншою супутницею, вирушити до Німеччини, в Берлін, потім в Сінгапур, далі у Денпасар на о. Балі, а насамкінець (уявляєте!) аж в Австралію.
«Якщо людина попри війну продовжує рухатися далі, рости – наприклад, навчилась стріляти, несе службу, знімає фільм чи творить газету, то ця людина точно гідна поваги. Якщо війна не зламала нас, то навіть не знаю, що може нас, українців, зламати», – такими словами завершила розмову Надія.
Так, справді, війна зламала наші плани, але війна не зламала нас, не зупинила життя в нашій країні і, точно знаю, не зупинить. Багато хто вже адаптувався і почав не лише виживати, а й жити в цих нових реаліях. Бо щоб вистояти, перемогти і відбудовувати країну, потрібно багато наших сил – фізичних і моральних. Все буде Україна!
Марина ГРИЦЮК, «ТС»
