Дмитро Розора: «Для мене військова форма, наче костюм Бетмена»

Сьогодні герой нашої розповіді персональний тренер, ведучий свят, а нині військовий Дмитро Розора, який з початком повномасштабного вторгнення росії взяв до рук зброю і пішов боронити рідну країну. Під час телефонної розмови співрозмовник був багатослівним, охоче й цікаво відповідав на запитання, уточнював і пояснював деталі.

Мешкає Дмитро у селі Гора, неподалік Борисполя, поки що окремо від родини, та весь вільний час намагається присвячувати донькам. Понад 15 років працює персональним тренером у фітнес-клубі, водночас поєднуючи основну роботу з роботою ведучого шоу програм та акторством у серіалах і рекламних роликах. Розповідає, що і від однієї, і від іншої роботи завжди кайфував, мабуть, робота з людьми – це саме його.

До цього закінчив Броварське вище училище фізичної культури, де й розкрив свою «творчу жилку». А все починалося банально, як і в більшості артистів – з КВК. Потім почав вести студентські вечорниці, а одного разу напарник запропонував спробувати більш серйозний рівень – проводити урочистості – весілля та ювілеї.

Дмитро зізнається, що до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення росії в Україну, за новинами майже не стежив, а коли учні під час тренувань хвилювалися через загострення ситуації, заспокоював їх, що цивільне населення не чіпатимуть. Тренер це ще той психолог!

Зранку 24 лютого о 07.00 він мав бути на тренуванні, та керівництво клубу повідомило, що приїжджати не треба. Тож помчав до сім’ї, хотів вивезти її подалі, однак дружина відмовилася. Тому поїхав на малу батьківщину, до міста Узин. Там одразу записався до місцевої тероборони, отримав зброю, амуніцію й за графіком ніс службу на блокпосту. Пізніше дізнався, що у Білій Церкві додатково мобілізують хлопців до лав ЗСУ і вирішив долучитися. По-перше, це серйозніший варіант, а по-друге, служба на місці, тут багато знайомих. Тож якщо вже воювати, то хоча б разом зі своїми.

«Вагався лише через одне: якщо все швидко закінчиться, а я буду в лавах ЗСУ, то не матиму змоги швидко повернутися додому. Також розумів, що служба не закінчиться, поки не буде наказу президента щодо додатково мобілізованих. У будь-якому випадку потрібно, щоб минув час, аби ми могли знову повернутися до звичайного життя, хоча так, як було раніше, вже не буде.

Приймаючи рішення бути військовослужбовцем, я усвідомлював, що можу опинитися на передовій, але мене це не лякало. Єдине, хвилювався за своїх дітей, батьків, рідних. До того ж у більшості чоловіків є нотка патріотизму, тому мене не полишала думка, хто ж це робитиме, якщо не я?»

Зараз Дмитро служить у військовій службі правопорядку на території Київської області, хоча обстановка може змінитися будь-коли: надійде наказ – і поїхали! До слова, військова поліція контролює всі питання, що стосується військових, а саме – забезпечує правопорядок, військову дисципліну серед військовослужбовців та запобігає вчиненню правопорушень тощо. Хоча наша армія і найкраща в світі, але ніколи не відкидаємо людський фактор та психологічну складову. Й одна справа, коли людина навчається на військового, а зовсім інша, коли мобілізований взагалі не має відношення до військової служби.

А далі розмовляли безпосередньо про несення служби.

«ЗАВЖДИ ХОТІВ ЗІГРАТИ РОЛЬ ВІЙСЬКОВОГО»

– Дмитре, ваше ставлення до тих, хто не долучився до ЗСУ?

– Якщо це диванні експерти, які, окрім того, що критикують, більше нічого не роблять, таких не розумію і навіть якоюсь мірою зневажаю. Зовсім інше, коли люди працюють, мають якийсь бізнес, платять податки, тобто тримають на плаву нашу економіку. Всіх не поставиш під одну гребінку, та й це було б неправильно. Хтось має і надалі робити свою справу. Тому не бачу в цьому нічого поганого.

– У розмові ви обмовились, що цивільних не чіпатимуть. Як відреагували, коли дізналися про звірства росіян?

– Сказати, що був шокований – нічого не сказати, адже й учнів своїх запевняв, що все буде добре. Це ж ХХІ століття… Так війна, але ж не почнуть просто так мирне населення вбивати, катувати? А після Бучі, Ірпеня, Гостомеля виходить, що мої запевняння зовсім протилежні дійсності…

Розкажіть про свою службу.

– Спочатку проходив навчання, зараз несу службу на блокпосту. Сьогодні багато військових можна побачити по всій країні, тому якщо на блокпосту зупиняється військовий, до нього має підійти саме військовий поліцейський. А поліцейські контролюють виключно цивільне населення.

Загалом я ніколи не мав відношення до військової справи, а зараз, враховуючи обставини, щоразу вдягаю форму і з гордістю виходжу на кожне чергування. Для мене моя форма – наче костюм Бетмена. Я бачу, як на мене з повагою дивляться люди, тоді ще більше хочеться бути прикладом у всьому – військові сьогодні справді герої нашого часу. Хочеться, аби візуально здавалося, що військовий випромінює світло. Було багато моментів, коли, проїжджаючи, люди дякували, а мені хочеться, аби військові були якоюсь мірою взірцем для цивільних людей.

Ніколи не уявляв себе військовим навіть у думках. Але мені завжди хотілося зіграти роль військового в якомусь фільмі часів Другої світової.

– І чого вже навчилися?

– Раніше від пострілу здригався, боявся навіть носити автомат, а, не дай Боже, щось не те натисну? Настільки для мене це було незвично. Але коли поринаєш у військове навчання, дізнаєшся багато різних нюансів: як вести бій, як перегруповуватися, як працювати у різних командах, а ще, більше про тактичні бої, детальніше про надання першої допомоги пораненому. Звісно, як тренер я дещо знав, а дещо було для мене в новину: як зупиняти кров, накладати шину тощо.

І поряд з іншим обов’язкове навчання, адже війна триває і ми чудово розуміємо, що хлопці на передовій у будь-якому випадку втомлюються і їх потрібно змінювати. Так, ворог зазнає втрат, але і ми так само маємо болісні втрати. Тобто ми є бойовою одиницею специфічного підрозділу, адже ВСП також направляють на передову, бо й у військових повинен бути порядок.

Наша робота дає змогу контролювати військових. Наприклад, якщо ти військовий, то не маєш права йти з пляшкою пива у розхристаній військовій формі та ще, не дай Боже, тягнути за собою автомат. Це неприпустимо. Військові зараз рятують нас, нашу країну, і багато хто називає їх янголами, які нас захищають. Тому військовим потрібно тримати досить високу планку, щоб люди до них ставилися з повагою.

Найчастіші які інциденти трапляються з військовими?

– Інколи, через високе емоційне напруження, окрім ворога, наших військових губить зловживання алкоголем або енергетичні напої. Можливо, алкоголь і розслабляє, дає мозку видихнути, та оскільки військовим його вживати заборонено, тим паче на посту, то ті, хто несуть вахту, аби не заснути, вживають енергетичні напої. Так само втомившись морально, емоційно чи фізично, щоб трішки підбадьоритися, людина шукає знову ж таки альтернативу в енергетиках. Наш організм не розрахований витримати високу концентрацію їх шкідливих складових, тому є випадки, де у молодих хлопців (20-30 років) зупиняється серце. Та все ж хлопці продовжують брати такі препарати ящиками, і це проблема, з якою потрібно боротися.

Якщо завтра скажуть «у бій», чи відчуваєте себе підготовленим і як відреагуєте?

– Відреагую спокійно, адже потрібно робити свою справу гордо і без зайвих запитань. Але до цього неможливо бути готовим стовідсотково. Кажуть, що найбільший досвід набуваєш під час першого бою. «Врукопашну» зараз ніхто не воює, ця війна – війна артилерії, мінометів, важкої далекобійної техніки. Проте я готовий виконувати будь-які завдання, дуже хочеться допомогти тим хлопцям, які сьогодні на передовій.

Керівництво намагається давати змогу триматися нам разом, тож якщо є завдання, ми виконуємо його всією командою. По-перше, розтягувати будь-які військові одиниці складно. По-друге, команда, в якій кожен знає, що за спиною і збоку всі свої, спокійніше виконає завдання.

Як налагоджували спілкування з побратимами?

– З цим проблем у мене немає, головне – бути собою. Можливо, у звичайному житті простіше здаватися кимось іншим, але на полі бою відразу видно хто є хто. Спостерігаю таку тенденцію: є військові, які пройшли АТО, мають певні нагороди, були учасниками запеклих боїв, у мирному житті це звичайні прості люди і зовсім не хвальки; а є військові, які кілька місяців постояли на блокпосту, а приїхавши додому, розповідатимуть, які вони герої.

Гадаю, завжди потрібно бути собою, тоді перед тобою відкриватимуться двері, ти зустрічатимеш багато цікавих людей. А якщо ти підлий, то не вживешся ні в якому колективі, тим паче на війні.

– Не страшно бути військовим?

– Страшно було спочатку, але з часом до всього звикаєш. Думаю, краще загинути, ніж жити під чужим прапором. Все-таки хочеться, щоб наша країна, як зараз під час війни, і після перемоги показували приклад усьому світу.

А чого ж тоді боїтеся?

– Буду відвертим, боюся за дітей, батьків, рідних… Мені було не по собі, коли під Броварами стояли російські війська, а мої діти перебували неподалік. Тоді дружина зрозуміла, що треба було їх вивезти подалі… Аби ж можна було заховати наших рідних під такий собі купол, тоді був би абсолютно спокійний: уперед і лише вперед!

– Були моменти, коли занепадали духом?

– Ні, не було. Хоча ми не на передовій, проте блокпост – це місце, де постійно проїжджають авто і ти не знаєш, хто сидить за кермом. До того ж я чудово розумію хлопців, які і в дощ, і в сніг, і в холод ходять туди-сюди на блокпосту, аби просто не змерзнути.

А що, навпаки, заряджає?

– Заряджає те, що хоча б маленькою крупинкою, але я допомагаю, і якоюсь мірою пришвидшую нашу перемогу. Й кожне чергування – це маленька краплина у величезний фужер нашої перемоги, яка точно буде. У цьому я впевнений на 1000 відсотків. 

Чи поставить ця війна остаточну крапку між росією й Україною?

– Так, вірю, що це буде остання дорога до нашої країни путінської шушвалі. Сподіваюся, що росію ще довгі роки вважатимуть вигнанцем у всьому світі, що нашим дітям не доведеться знову брати зброю до рук.

– І що потрібно робити, щоб війна не повторилася?

– Продовжувати те, що ми робимо сьогодні – гнати ворога з наших територій, з нашої країни. Водночас показати всьому світу, що нас краще не чіпати, бо ми дамо  гідну відсіч, не дамо «відтяпати» частину нашої країни. Ми заслуговуємо на щасливе, мирне, європейське життя, бо ми квітуча, роботяща, нездоланна нація. Хочеться, щоб усі зрозуміли, що з нами краще тільки дружити.

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button