Війна очима бориспільців

Цього разу рубрику продовжує медичний директор КНП «ББЛІЛ» Павло Мотько, який розповів, як змінилося його життя після 24 лютого, чи відчуває війну в мирному Борисполі та що робить для наближення нашої перемоги.

Павло Мотько: «Без нашої з вами допомоги армія не зможе вистояти»

– Звичайно, коли розумієш, що почалася війна, а ворог близько, то твоє життя кардинально змінюється. По-перше, це життя у підвалі – або робота, або підвал. З перших днів повномасштабного вторгнення ми з дому практично переїхали на роботу в підвальне приміщення, де почувалися безпечніше. По-друге, переосмислили в житті багато речей – наприклад, те, що матеріальні цінності – гроші, дорогі речі, стають не важливими в такий час. Бо найважливіше – це твоє життя, життя рідних, друзів, колег, пацієнтів, військових…

Особисто моє життя також змінилося, оскільки я став виконувачем обов’язки медичного директора. Ця посада – адміністративна, тож на мої плечі лягли нові обов’язки, відповідальність та допомога військовим. Тому стиль і ритм життя абсолютно змінилися.

Звичайно, коли чуєш вибухи – все в душі ніби здригається. Це страшно. Не було таких людей, які б не боялися, навіть якщо це військові. Але коли бачиш, як незнайомі люди допомагають один одному – це дає сили і розуміння, що наша нація стала зовсім іншою, справді нацією українців, такою собі окремою нездоланною структурою. Як би важко не було, ми вже тоді вірили у нашу перемогу. Це відчувалося у повітрі та в душі – рано чи пізно ми переможемо цього ворога. І ті події, що відбуваються сьогодні, доводять, що все до того йде.

Більшість рідних мешкають на заході, тому і сприймають все по-іншому: вони не чули  вибухів, але відчули той потік людей, які втікали від війни. Тому мої батьки, батьки дружини, сестри, брати приймали біженців, допомагали на кордоні, плели сітки, збирали гуманітарну допомогу хлопцям на передову і багато дечого іншого. Відчувалося, що в нашій родині задля перемоги об’єдналися всі.

Війна виснажує, але від неї не можна втомитися чи забути. На Київщині немає стрілянини, ворожих солдатів, але вони є на нашій землі. Де б це не було – Луганськ, Донецьк, Харківська чи Донецька області, навіть той самий Крим – це наша Україна. Вважаю, не можна стояти осторонь, якщо у твоїй країні війна. Допоки ворог на нашій землі – війна не може скінчитися ні для кого з українців.

Зараз я почуваюся вільно та під захистом ЗСУ, впевнений, ми обов’язково переможемо. Проте ми і далі допомагаємо захисникам усім, чим можемо. Наприклад, сьогодні (на момент розмови, 19 вересня, – ред.) повністю укомплектували одного з бійців ЗСУ: придбали плитоноски, спальник, тактичні окуляри та навушники, іншу амуніцію. За допомогою небайдужих людей, знайомих, друзів, компаній, з якими маю контакти, особистих коштів уже вдалося зібрати багато різного – автомобілі, амуніцію, медикаменти. Проте все це мізер порівняно з тим, що ще потрібно зробити. Треба викладатися максимально, адже без нашої допомоги армія не зможе вистояти. Як кажуть, ми стоїмо за міцною спиною наших військових, але вони повинні теж відчувати, що за ними стоїть стіна, яка завжди допомагатиме.

Записала Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button