«ПАЦІЄНТ З ОСКОЛКОВИМ ПОРАНЕННЯМ ЗАБИРАЄ БІЛЬШЕ ЧАСУ ТА СИЛ, НІЖ 10 ПОЛІКЛІНІЧНИХ»

«ТС» знайомить читачів ще з одним переможцем міського конкурсу «Обличчя молоді 2022». Цього разу – у номінації «Медичний працівник року». Це ортопед-травматолог поліклінічного відділення КНП «Бориспільська багатопро-фільна лікарня інтенсивного лікування» Сергій Тарабан.

Разом із інтернатурою Сергій Іванович має близько п’яти років стажу, сьогодні працює у поліклінічному відділенні КНП «ББЛІЛ» та у клініці «МЕДПРОФЦЕНТР» і водночас займається волонтерством. «Незважаючи на невеликий досвід роботи, маю чітке поняття у роботі ортопеда-травматолога. Далі – тільки вдосконалення і навчання, що триватиме протягом усієї кар’єри, оскільки медицина це та сфера, де немає меж досконалості».

Про професію та спеціалізацію

Молодий лікар згадує, що ще з дитинства йому подобалося допомагати тваринам. «Тоді жив у бабусі в селі, де доводилося надавати «медичну допомогу» котам, собакам, птахам, що дуже мені подобалося. У школі навчався у хіміко-технологічній групі, де цікавився хімією і біологією, тому, напевне, і сформувався потяг до медицини. До речі, у нашій сім’ї лікарів немає», – розповідає Сергій.

Навчаючись у медичному університеті, довго не уявляв, у якому напрямі медицини бачить своє майбутнє. Коли на четвертому курсі розпочалося навчання за клінічними дисциплінами, спробував себе і в хірургії, і в травматології, і в терапії… Та найбільше сподобалася саме травматологія, оскільки у цій спеціалізації добре видно результати твоєї роботи.

«Коли на прийом прийшов пацієнт, який страждає від нестерпного болю, порушення ходи, а від мене пішов без болю, впевненою ходою і з посмішкою – на це любо дивитися! – наголошує лікар. А потім додає, що йому завжди подобалося щось виправляти: – Наприклад, потрапляє пацієнт до травмпункту з раною, отриманою внаслідок падіння чи невдалої роботи з бензопилкою. Виконуєш свою роботу, накладаєш косметичний шов і в результаті все виходить досить естетично».

А про ортопедію та травматологію Сергій розповідає із захопленням, що це доволі цікавий напрям у медицині. Ортопедія – розділ медицини, який займається діагностикою, лікуванням та профілактикою захворювань опорно-рухового апарату. У більшості випадків, якщо пацієнт не звертає увагу на біль у суглобах, це призводить до інвалідності. А травматологія займається лікуванням ран та  переломів різного характеру. І тут основне завдання лікаря не лише накласти гіпс, провести операцію, поставити протез чи зробити металоостеосинтез, а й повністю контролювати процес одужання хворого. Оскільки травми різних локалізацій довго заживають, тому пацієнт може бути під наглядом травматолога декілька місяців або навіть рік.

Про лікарські помилки та резонансні травми

За словами молодого фахівця, лікарі іноді зіштовхуються з лікарськими помилками, проте буває важко ідентифікувати – це лікарська помилка чи невиконання самим пацієнтом рекомендацій, що трапляється у 90% випадків. Наприклад, хворому рекомендується після накладення гіпсу обов’язково звернутися на повторний огляд до лікаря-травматолога, аби він і далі був під його контролем – слідкував чи правильно зафіксована пов’язка, чи не змістилася тощо.

Поширене запитання серед пацієнтів: скільки зростатиметься перелом? А дізнавшись приблизний термін, можуть більше й не з’явитися на прийом. Або з’являться через півтора місяця і тоді лікар-травматолог хапається за голову й не знає, що робити далі, оскільки гіпс з руки перемістився на голову та ще й у жахливому стані. Тобто жодної рекомендації хворий не виконав, а в результаті – лікар поганий.

Бувало таке, що пацієнт приходить зі зламаним гіпсом, хоча його не так просто зламати. Іноді пацієнт у шоковому стані звертається до травмпункту, вказує на одну ділянку, що турбує, а на іншу не звертає уваги. Якщо пацієнт прийде у вказаний термін, лікар вчасно надасть медичну допомогу.

Сергій вважає, що страх у лікарів з’являється лише тоді, коли вони не знають, що робити. Зараз у нього страху немає, хоча щотижня стикається з новими випадками. «Коли думаю, що вже все знаю і все вмію, зустрічається такий випадок, з яким потрібно розібратися. Звісно, бувають випадки, коли раджуся з колегами, і в цьому немає нічого страшного чи принизливого. Краще добре розібратися у ситуації, правильно скерувати пацієнта, ніж через самовпевненість взяти на себе відповідальність, піти на ризик і нашкодити. Це перш за все здоров’я та життя пацієнта і, звісно ж, репутація лікаря», – наголошує травматолог.

Пам’ятаю, коли під час інтернатури мені вперше стало «не по собі» від побаченої травми: чоловік поранив пальці кисті і потрібно було частину ампутувати та вшивати. На чергуванні я був з ургентним лікарем, зайшли до травмпункту і він почав надавати допомогу, а згодом сказав: «А далі ти сам». Глянув на цю картину і на кілька хвилин закляк. Тоді відкрили вікно, я зосередився – треба робити свою роботу. І все пройшло успішно.

«Бориспільський травмпункт – це місце роботи, куди звертаються абсолютно всі травмовані», – зізнається Сергій. Якщо у Києві є певний розподіл, тобто певні лікарні займаються лише дітьми, інші лише дорослими, ще інші політравмами тощо. А оскільки «ББЛІЛ» – це районна лікарня, тут приймають і дітей, і дорослих із політравмами, після ДТП, падінь, з вогнепальним пораненням тощо.

«Бувають дуже страшні травми, – розповідає він. – Якось одна жінка вирішила самостійно покласти ламінат, і в результаті лобзиком разом із ламінатом ампутувала собі пальці. Був випадок, коли чоловік не втримав у руках бензопилку і вона відскочила йому просто в шию. Найчастіші травми отримані внаслідок недотримання елементарних правил техніки безпеки, відсутності захисних окулярів, рукавиць, зняття захисту з приладів, якими ріжуть матеріали й таке ін. Бувають через перевтому або просто нещасні випадки, тобто побутових травм багато».

Про роботу під час повномасштабної війни

Сергій розповідає, що з перших тижнів повномасштабної війни багато людей виїхало, тому і кількість пацієнтів у поліклінічному від-діленні та травмпункті зменшилася. Проте тоді були пацієнти з вогнепальними чи осколковими пораненнями, яких везли з місця ведення бойових дій. Пацієнти-військові надходили з переломами, кульовими і мінно-вибуховими пораненнями тощо.

«Хоча пацієнтів було небагато, проте характер травм та їх складність змінилася. Для прикладу, пацієнт з осколковим пораненням може забрати набагато більше часу, сил та енергії, ніж 10 поліклінічних пацієнтів», – пояснює лікар.

Щодня ми очікували на масовий наплив пацієнтів, було тривожно, але запитання про виїзд із міста я собі навіть не ставив. Думав про евакуацію рідних, так мені було б легше морально і я б не хвилювався за них, а просто виконував свою роботу».

Коли бойові дії були зовсім поряд, йому хотілося допомагати дедалі більше й більше, і це стосувалося не лише медичної сфери. Тому, окрім роботи, Сергій їздив рити окопи, облаштовували блокпости, бліндажі, «хотілося максимально бути корисним». Тоді ж, за можливості, почав волонтерити. Збирав разом із друзями та колегами консерви, засоби гігієни, воду, цигарки й інші речі й дізнавшись, що з «гарячих точок» приїхав знайомий, намагалися максимально забезпечити хлопців, які знову їхали на фронт, найнеобхіднішим.

Сергій ділиться, що також задумувався про вступ до лав ЗСУ, але йому відповіли, що «гострої потреби немає, лікарів вистачає».

«Всі лікарі – військовозобов’язані, тому готові йти на фронт лише за одним покликом», – каже ортопед-травматолог.

За останні місяці до Сергія дедалі частіше звертаються ВПО. В основному це пацієнти зі східної України, Маріуполя, Луганської області, Краматорська. Чимало пацієнтів було з Чернігівської області, Сум, Миколаєва, тобто з тих частин України, де велися бойові дії. Найчастіше це люди поважного віку, які переїхали до дітей.

Для мене немає значення місце проживання та соціальний статус людини, яка звернулася, я хвилююся за здоров’я кожного пацієнта».

Про конкурс

Сергій каже, що про конкурс дізнався випадково – розповіли знайомі. «Чесно кажучи, раніше про нього не чув, адже через роботу не бачу, що відбувається навколо». Тож вирішив спробувати удачу й переміг.

Загалом про те, що йде голосування, дізнався через кілька днів від його початку. «Побачив, що веду – добре, і вже потім інколи відстежував результати».

На запитання, чи знайомий зі своїми колегами-конкурентками, зізнається, що знає лише одну, оскільки вона була його пацієнткою.

«Коли дізнався про перемогу, можливо, через те, що зараз триває війна, великої радості не відчув. Так, звичайно, було приємно, адже впевнений, що голосувало доволі багато моїх пацієнтів.

У будь-якому разі перемога дає своєрідний стимул, що потрібно бути прикладом у своїй галузі, робити свою роботу максимально
якісно. А ще це стимул вивчати щось нове і постійно вдосконалюватися», – зазначає ортопед-травматолог.

Запитую, чи має він якісь бажання або плани, на що лікар відповідає, перше й найголовніше бажання – закінчення війни нашою перемогою. «Все моє майбутнє залежатиме від результату нашої перемоги. Як говорила одна мудра людина, ми приречені на перемогу. Якою ціною і якими жертвами, але впевнений, що вона буде.

Стосовно медицини – повторюся, планую навчатися та вдосконалювати вже здобуті знання та вміння. У майбутньому хочу опанувати різноманітні новітні операційні методики лікування, використовувати міжнародний досвід в травматології та ортопедії. Планів багато, але все це лише після перемоги».

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button