Микола Кравчук: «Як зараз у державі ми боремося з усім радянським – так маємо позбутися і всього російського у церкві»

Повномасштабна війна з рф активізувала процес українізації церков. У багатьох містах і містечках навіть «призупинили» діяльність упц мп. Бориспіль не став винятком, але всі чудово розуміють – рішення декларативне.

«Пришвидшити процес можуть самі громади», – наголошує настоятель Свято-Миколаївського храму Православної Церкви України протоієрей Микола Кравчук.

«Треба збиратися, говорити зі священниками. Поки держава думає – люди мають брати справу в свої руки», – пояснює священник.

Чому в Борисполі й досі переважає московський патріархат, що «не так» з російською церквою в Україні та як бути вірянам, які опинились на роздоріжжі, Микола Кравчук розповів в інтерв’ю «ТС».

Під час війни з рф питання українізації церков стає ще більш актуальним. Яка ситуація в Борисполі? Скільки у місті храмів упц мп і скільки з них перейшли або хоча б почали переходити до ПЦУ?

– У Борисполі переважає московський патріархат. Давайте рахувати – Борисоглібська церква на Розвилці, храми у Нестерівці, на Промені, на Ясній та Момота, монастир на Робітничій, церква пророка Іллі… Виходить сім парафій. А якщо брати громаду, то їх значно більше.

З переходами ситуація наступна: нещодавно перейшла Мартусівка разом із священником, ще раніше Велика і Мала Стариці, але без священників. Було голосування в Іванкові, де люди виступили «за», але документи у процесі виготовлення, тому громада ще не ввійшла у храм. У Сулимівці парафіяни під час зборів теж нібито вирішили перейти, але яка наразі ситуація – не знаю.

Насправді все складно, адже багато людей досі не розуміють… Іде маніпуляція, бо московський патріархат називає себе українською церквою. Але це більше географічна назва, бо українського там немає нічого – весь дух проросійський. Звісно, є і в упц мп проукраїнськи налаштовані священники, але вони нічого не можуть  сказати, бо тиск, думаю, йде на них шалений.

Процес переходу пришвидшиться, коли люди усвідомлять, що ми маємо позбутися всього проросійського і будувати своє – українське.

Чимало церков перейшли ще у 2019 році, коли Україна отримала Томос… Чому Бориспіль не приєднався до цього руху? Ви спілкуєтеся з представниками упц мп? Що вони кажуть?

– З представниками упц мп вітаюся, хоч і не маю великого бажання, але ж якась культура має бути… Чому в Борисполі церкви не переходять? Причина одна – владика Антоній, який прийшов сюди і взяв усе в свої руки, поставив священників, які й триматимуться до останнього. Ви ж бачили, як Борисоглібський собор реконструювали – Новинський вклав туди мільйони. Зараз будують єпархіальне управління владики Антонія. Тому всі, як миші, сидять, бо розуміють – крок вправо чи крок уліво… Хто із священників має власне «я», а не ходить як раб, той, звісно, робить кроки вперед – спілкується з людьми, вивчає думку громади. Від духовенства залежить дуже багато, люди готові йти за священниками. Чому громади переходять, а священники ні? Бо бояться. Священники упц мп готові навіть втрачати парафії і жити на компенсації.

А сенс служіння тоді який?

– Вони ж за «вєру»…. російська церква давно стала не церквою Христовою, а церквою кирила, яка одстоює лише політичне православ’я.

Усі це бачать, але ні влада, ні люди нічого не можуть зробити. Окупанти ж поводяться інакше – тільки-но заходять на наші території, одразу нищать українські церкви, виганяють священників і ставлять своїх. Знаки дорожні й ті міняють. І що, мова не має значення? Має – ще й яке! Над нами збиткуються, а ми, лояльні й трепетні люди, мовчимо та чекаємо – перейдуть ці церкви чи не перейдуть. Радянської влади вже давно нема, але менталітету, що нами має хтось керувати, ще не позбулися. Звісно, що отара має свого вівчаря, але ми повинні мати власну думку і не чекати, що нас хтось кудись поведе.

Мабуть, не відходили ще свій час пустелею…

– Можливо. А чому так довго ходили пустелею? Щоб вимерла та думка, вимер менталітет… Ми дійсно зараз на дорозі, де відкидаємо все чуже.

Хіба російська церква щось в українському стилі будувала? Та нічого! Всюди російські куполи, російська архітектура… А що роблять на окупованих територіях? Першою справою нищать музеї, школи, бібліотеки. Прийшли б сюди і де були б українські священники? У концтаборах, а військових капеланів взагалі розстріляли б. А ми що? Ходимо, граємось, як з дітьми маленькими, неслухняними.

Як мала б діяти держава, адже це питання безпеки?

– Для початку –  схилити їх виконати закон, який є, – назватися російською церквою в Україні. Нехай перейменуються і не маніпулюють людьми.

А перейменування вирішить питання? Як на мене, уже час говорити про те, чи має право на життя російська церква в Україні?

– Дійсно рано чи пізно її не має бути в Україні взагалі. Ви десь бачили українську церкву в росії? Ні, бо її там немає. То чому ми маємо терпіти російську церкву тут?

З іншого боку, в Україні дійсно є багато росіян і скоро ми говоритимемо про російську діаспору. Чи матиме російська церква право на існування в Україні – мають вирішили люди.

Багато прихожан упц мп не розуміють, що «не так» із їх церквою. Можете пояснити?

– Почнемо з того, що московські традиції були нам насаджені, коли у нас забирали церкву, коли з росії призначали митрополитів. І як зараз у державі ми боремося з усім пострадянським – прибираємо пам’ятники та перейменовуємо вулиці – маємо позбутися і всього російського у церкві.

У нас українська мова богослужіння, яку російська церква не визнає категорично.  Багато хто з представників упц мп говорить: «Якби громада захотіла, то ми б правили українською». Але таких випадків не було. Чому? Може, немає сили волі й духу, а, може, подобається служити російською, йти за росією та нести «русскій мір».

Згадайте, куди приїхав Гіркін у 2014 році? Звідки почалася війна та понесли нам «дари Волхвів»? Якщо хтось забув, то лідера бойовиків приймали у Святогірській лаврі, а охоронцями його були монахи.

З церквою точно щось «не так», коли митрополит Онуфрій пригощає полонених російських військових шоколадками і співає їм «Многая літа». Це ж не вписується у жодні рамки – «Многая літа» звучить людям, які прийшли вбивати українців.

Звісно, можна говорити про миротворчість, про християнство, але нехай покаються. Нехай той самий Онуфрій скаже: «Покайтеся». Господь же приймав розбійника одного на хресті через покаяння, а другий, який не розкаявся, не потрапив у Царство небесне… От і полонені російські військові не розкаялися.

А згадайте вшанування Героїв України у Раді – представники упц мп навіть не підвелися, коли зачитували імена полеглих воїнів АТО.

Люди мають зрозуміти, що українська церква та, де відстоюють інтереси свого народу. Що ми бачимо в ПЦУ? Капеланів, які разом із військовими навчаються, допомагають морально і духовно, служать, моляться, коли потрібно, їдуть на нульові позиції.

А що ми бачимо у російській церкві? Їх священники благословляють російських військових на вбивство українців. Я не розумію цього… Поминають того самого кирила, хоч і не гласно.

А як в упц мп відреагували на вторгнення? Ніхто не сказав, що кирило – вбивця. упц мп має розірвати євхаристійне єднання з російською церквою, але вони є її частиною і того зробити не можуть.

Яке у них єднання? упц мп не поминає Вселенського патріарха, керівників церков, які визнали ПЦУ, увійшли у процес від’єднання від усіх православних церков… і діють як секта.

Часом доводиться чути: «Я поза політикою, мені треба в церкву і без різниці в яку». А як же проповіді, служби? Все ж це залишає відбиток у душі людини, так у голову заходять чужі думки під виглядом своїх.

У рф звикли, що ми раби, і повинні робити все, що нам скажуть. Так, у нас були різні періоди в історії, але щоразу після великого гніту приходили великі перемоги. Цього разу це має бути остаточна перемога над російськими думками та ідеями.

Ще одне запитання – є віряни, які опинилися на роздоріжжі: і в упц вже ходити не можуть, але й до ПЦУ ще не прийшли. Або ж вагаються, бо, як ви кажете, не бачать різниці між церквами. Тож якщо спростити і більш прагматично підійти до суті: що може дати українська церква?

– Все, що може і має давати церква, окрім політики. Ми підтримуємо український народ, бо це наша українська держава. І це не суперечить твердженню, що церква відокремлена від держави. Ми не втручаємось у справи, але йдемо паралельно, нога в ногу – розвиток держави, церкви, суспільства. Це процес державотворення.

Церква і держава разом на шляху, щоб людина жила на цій землі добре і правильно, щоб чесно працювала. Богові – боже, а кесарю – кесареве.

Ідей, як от «русскій мір», не нав’язуємо. Ми говоримо – ти українець, маєш любити свою землю, народ, поважати ближнього. Гуртуємось на біблійному, на заповідях – чогось більшого чи націоналістичного церква ніколи не проповідувала. Ми просто любимо Україну, її народ і все українське.

Тож чи знайдуть віряни, які мають певні сумніви, підтримку і допомогу у храмах ПЦУ?

– Звісно! Ми всім намагаємося допомогти, розрадити, сказати якесь слово, утішити – так було і буде. Завдання священника – допомогти людині, яка прийшла, яка десь заблукала чи щось неправильно зрозуміла.

Роль священника допомогти знайти себе, знайти сили жити далі та боротися з проблемами і гріхами. Жодна людина, яка приходить – не є відкинутою. Головне – аби вона цього бажала. Бо, може, хтось хоче, але боїться підійти, а священник теж не може цього знати… Якщо підходить – сідаємо і говоримо: «Чим допомогти тобі, людино?».

Чи були такі випадки?

– Так, до нас багато прихожан перейшло ще у 2019 році. Це люди, які люблять країну, борються, допомагають війську, плетуть сітки, шиють розгрузки, устілки. Не знаю, може, з того боку теж є волонтери, але я їх не бачив.

Наші парафіяни – свідомі та щирі люди, які готові лишити все і допомогти у час випробувань і війни. Всі кошти, заощадження віддають, аби військо щось мало.

Ми, священники, теж волонтерили. Нікуди не поїхали, вели службу щодня, збирали продукти, організували у недільній школі центр гуманітарної допомоги, через нас передавали машини на фронт – зараз ці авто на фронті рятують поранених.

Росіяни не можуть нас зрозуміти, але не можуть і перемогти…

Думаю, навпаки нас дуже просто зрозуміти: ми любимо свою землю, любимо мову…

– Ні, вороги нас не можуть зрозуміти, бо не живуть так. Вони раби, і що їм скажуть – те й роблять. Скажуть їм, що біле, то чорне – добре, скажуть, що українці, то бандерівці – і вони вірять. Та й любов до землі їхньої лише на словах, а як прийде час за зброю братися – повтікають. У нас же воюють усі – хто як може. Один лікує, інший волонтерить, третій податки платить. Такий час, і немає у нас іншого шляху, як мир шляхом перемоги. І перемога буде, бо ми не одні – нам допомагає весь світ.

Чи ставлять вам прихожани запитання – за що Україні ці випробування?

– Таких запитань люди не ставлять. Хоча підсвідомо думають – чому так? Але тут відповідь одна – бо ми українці, а вони росіяни. Ми не нападали, ми обрали інший шлях і зараз платимо за це велику ціну. Українці не хочуть бути з рф – це не наші брати, не наші сестри.

Попри все – Україна переможе, бо на нашому боці правда, на нашому боці Бог.

Повернемося до того, з чого почали – українізації церков. Що може зробити бориспільська громада, аби змінити стан справ і запустити процес переходу?

– Люди мають зібратися, збирати підписи, говорити зі священниками. Поки держава думає – громада має брати справу в свої руки. Але я проти силових методів – усе має вирішуватися мирно.

Знову ж, свідомість має прокинутись. Не просто ходити у церкву, схиливши голову, як раб. У нас немає рабів – у нас є друзі Господні.

Скільки часу потрібно бориспільській громаді, щоб прокинутись?

– Не знаю, але саме час схаменутися, бо події в Україні вже кричать про це. Не потрібно боятися проявляти громадську ініціативу, власну позицію. Потрібно приймати рішення, а ми чи то не можемо, чи то не хочемо. Раніше казали як: «Не чіпайте ту церкву, бо путін прийде». І от він прийшов, а ми й далі не чіпаємо.

Спілкувалася Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button