Боєць «Азову» про російських полонених: орда рабів прийшла «звільняти» українців

Молодий хлопець Михайло Бузько сьогодні служить в окремому загоні спеціального призначення «Азов». Оскільки зараз він на службі, ми спілкувалися пізно ввечері телефоном, часом зв’язок переривався, а кілька разів розмову навіть доводилося зупиняти. Спілкування було іноді на гумористичній ноті, іноді на гіркій до сліз, але справді цікавим.

Про те, як для Михайла почалася повномасштабна війна, чому кілька місяців він робив спроби потрапити до ЗСУ, що думає про курс молодого бійця та як йому вдалося поспілкуватися з російськими полоненими – читайте тільки в «ТС».

Задля безпеки співрозмовника, його рідних та друзів ім’я оповідача змінено.

«Не планував пов’язувати своє життя з військовою справою»

– До війни я закінчив військову кафедру, але життя з військовою справою пов’язувати не планував, оскільки мене не влаштовувало матеріальне забезпечення військовослужбовців. Навіть попри те, що вже тоді тривала війна, яку називали АТО, – військова справа не стала такою, як хотілося б. Звісно, армія стала кращою, але проблеми, які були до 2014 року, залишилися. Це була не та армія, в якій би я хотів служити. Та повномасштабне вторгнення стало причиною того, що 25 лютого ми з другом пішли до військкомату. Проте тут моє звання молодшого лейтенанта і завадило моєму бажанню вступити до лав ЗСУ, оскільки досвіду служби я не мав.

Загалом я вірив, що може початися повномасштабна війна, та, якщо чесно, був налаштований песимістично. Тому мене дуже вразило, як мужньо згуртувалася країна і почала оборонятися. Це точно ввійде в нашу історію. До речі, напередодні повномасштабної війни, спостерігаючи за загостренням ситуації, хотів придбати амуніцію: зайшов на сайт із бойової підготовки, побачив цінник у 5-6 тисяч гривень і подумав: «А раптом війни не буде, тільки дарма витрачу 6 тисяч». А вже через два дні почалася війна.

Спочатку разом із 30-ма охочими поїхали до однієї військової бригади. Але всіх повернули, оскільки ні в кого не було потрібної військової спеціальності. Потім разом із чотирма офіцерами направився до іншої частини, але там теж нас не взяли, мовляв, потрібен досвід. Ще намагався піти на службу за контрактом, та і там уже не було місць. Хотів записатися на деблокаду Маріуполя, теж не вийшло. Подумував долучитися до добровольчого батальйону, та одного знайомого за чотири місяці служби так і не оформили, тож він пішов звідти. До того ж і місць там уже не було.

24 червня «моніторив» телеграм-канал, куди ще можна податися, і наткнувся на повідомлення, що йде набір добровольців до полку «Азов». Відразу піднісся духом, з’явилася надія: ось мій шанс, пошуки нарешті закінчаться, а я почну займатися тим, чим хотів.

Спочатку мені сказали приїхати до Києва на відбір, звідти – одразу на одну з баз. Там пройшов співбесіду і звідти мене направили до невеликого міста неподалік на проходження курсу молодого бійця – «скажіть рідним, що три тижні вас не буде на зв’язку».

«Слабші відсіювалися…»

Перед війною такі курси тривали п’ять місяців, але війна внесла свої корективи скрізь. На курсах перевіряли нас на психологічну та фізичну витривалість. І що цікаво – нікого додому не відсилали, а створювали такі умови, аби слабші відсіювалися самі собою, щоб вони приходили і казали: «Я більше так не можу, здаюся». Наприклад, у моєму навчальному взводі з 45 осіб залишилося лише 19 бійців.

Свої позивні обирали самі. Мій «Саймон Райлі», але всі звуть мене просто «Саймон». Це один із персонажів улюбленої франшизи з дитинства. 

24 липня курси закінчив і нас розподілили між ротами. Я разом із чотирма побратимами потрапили до однієї роти. Щойно ми приїхали, нам сказали, що будемо мінометниками, і з того дня розпочалося навчання на полігоні.

Якщо говорити про побратимів з КМБ, то ми всі майже одного віку – 22-24 роки, але з різних регіонів України. Ми об’єднані однією ціллю, пройшли одні й ті ж випробування, тому нам було не важко знайти спільну мову, тему для обговорення чи захоплення. Навіть армійські жарти вже маємо – постійно висміюємо пропагандистські слогани. Наприклад, «Донбас бомбили 8 років», «а сейчас покажу, откуда готовілось нападєніє» тощо. А якось натрапили на пакет із написом партії регіонів «Янукович наш президент» – ото сміху було.

Загалом наш день розпочинається о 07:30 – шикування, пробіжка, розминка, сніданок. Далі займаємося мінометом, обідаємо, знову медицина, тактика або інші заняття. Поки зброї не видали, тренуємося вхолосту. Окрім того, є трішки вільного часу. Потім вечеря, вечірнє шикування, озвучення якоїсь важливої інформації. А ще разом із хлопцями вирішили через день займатися різними фізичними навантаженнями.

Іноді, для підняття бойового духу, у нашому полку проводиться вечір боксу – збираються добровольці й беруть участь у внутрішніх боях. Тож у наших планах також почати займатися боксом, навіть боксерські рукавиці вже придбали.

Що стосується військової теорії це насправді дуже цікаво, навіть у свій вільний час постійно щось читаю. Не важливо, куди мене поставлять – буде це РПГ, СПГ, міномет чи щось інше, але готовий всюди вчитися, важливо, щоб це було ефективно та добре вражало особовий склад і техніку ворога.

«Спілкувався з полоненими, між українцями і росіянами – прірва»

Якось під час добового наряду нам випало охороняти російських полонених, які самі здалися у полон. Наш батальйон узяв їх під час виконання одного із завдань, відразу після загибелі «азовців» в Оленівці.

Мені вдалося спілкуватися з ними близько чотирьох годин. Але цього було достатньо, аби зрозуміти, наскільки ментально, морально та розумово українці відрізняються від них. Між нами прірва. Коли спілкуєшся з будь-яким українцем – розумієш його життєву позицію, принципи та людські якості.

А в них присутні лише базові тваринні потреби – їжа, сон, вода та ще чим зайняти свій вільний час. Ані поняття своєї національності, ані етнічності, ані моральних принципів – нічого. Хто знає, можливо, їх справді так «зазомбували», а, можливо, вони завжди такими були. Проте путінська пропаганда точно пробудила всі їхні тваринні інстинкти, через що ми і маємо війну. Орда рабів прийшла звільняти українців – від чого?

І ось це їхнє: «та ми не знали», «ми не хотіли», «нас змусили» – це все сценарій, який добре відпрацьовує кожен полонений. Запитую, якщо ви справді прийшли в Україну нести свій «русский мір», то заявіть відкрито – вас ніхто за це не битиме. По-перше, нам наказали не бити полонених, а, по-друге, навіть руки не хочеться бруднити. Мовчать…

Та й схожі вони були на того «чмоню» з інтернету. До війни я навіть не уявляв, яку людину потрібно зустріти, аби назвати її нелюдом. Але побачивши тих полонених, тепер розумію, про кого це. Та й, чесно кажучи, форма у них – гівно, навіть у «чмоні» була краща

І навіть коли вони за ґратами й виглядають такими жалюгідними, все одно їх не шкода. Бо якби я був на місці якогось росіянина – знайшов би 1000 можливостей зупинити війну – агітація, протести тощо, або хоча б уникнув мобілізації. А вони не зробили нічого, тому й потрапили на війну. Є люди, які жаліють росіян, мовляв, вони нічого не вирішують, – то ось вам і моя відповідь. Вони вирішили нічого не робити. І в результаті люди, які не мали відношення до політики, не підтримували путіна, водночас через свій менталітет не підтримували й Україну – тепер зі зброєю у руках потрапили до України.

«Холодна голова і гаряче серце, або вчинки мають зігрівати душу»

– Кажуть, що російські військові непогано забезпечені технікою, серед них багато професійних воїнів, інші навпаки – що у них застаріла техніка й невправні бійці?

– Загалом у нас техніка така ж сама, як і в них; боєприпасів, однозначно, у них більше. Щодо особового складу – в будь-якому випадку ворога  не можна недооцінювати. Навіть якщо на передовій в російській армії буде 100, 200 або 300 таких  «чмонь» зі зброєю у руках, то, незважаючи на те, як вони озброєні, вони завдадуть втрат нашим воїнам.

– Багато хлопців ховаються від військкомату, а ти, навпаки, намагався потрапити до лав ЗСУ. Чому?

– Це такий собі внутрішній моральний кодекс, який підказує, коли на країну ось так ненажерливо нападають, мордують наших людей, руйнують міста і села – ти не те що повинен, ти маєш  хотіти йти і захищати свою Батьківщину.

Коли долучився до полку «Азов», стало морально легше?

– Чесно кажучи, навіть другого дня після повномасштабного вторгнення росії, їдучи до військової частини (куди мене не взяли) – вже стало легше. Коли знаєш, що йде прорив майже по всьому кордону країни – з Криму, білорусі, росії йдуть орки, обстрілюють ракетами та артилерією населені пункти, оточують міста, на підході до столиці з півночі стоять ворожі колони, а ти їдеш до військової частини і думаєш, що все буде добре: вступиш до лав ЗСУ, тобі видадуть зброю, навчать і ти матимеш змогу нищити ці кляті російські танки…

– Є якісь переживання чи хвилювання?

– Єдине, за що переймаюся – це за хвилювання мами, її стреси, переживання, стан, адже все це впливає на її здоров’я. Це, практично, єдине, що змушує мене думати про домівку.

Не боявся за власне життя?

– У такі моменти ти не думаєш про своє життя – адже на кону доля твоєї країни. Згадуєш всі покоління видатних українців, які віддали життя за Україну, і тих воїнів, яких ми не знаємо, але вони також поклали свої життя. Це мільйони людей, мільйони життів – і твоє одне не таке вже й суттєве.

Ще в дитинстві у мене було так: якщо є якийсь страх – іду йому назустріч. Якщо боюся темноти, собак чи самотності, то намагаюся переборювати свій страх. Так само і зараз – перші постріли з автомата почув 26 лютого, тоді мене відразу взяв «мандраж», я справді злякався. Та коли ти знаходишся поряд із лінією фронту й постійно чуєш артобстріли – страху вже немає.

А як переживатимеш втрати?

– Як переживатиму смерть побратимів – поки не знаю. Розумію, що це буде болісно, але часу на скорботу не буде. Та сподіваюся, що цього не станеться, і в будь-якому разі намагатимуся опанувати себе.

Як оцінюєш свою підготовку?

– Якщо розділити підготовку на теорію, то тактику, балістику, ТТХ зброї – знаю на «добре». Фізична підготовка, тобто підкачаний ти чи ні, – не відіграють жодної ролі, важлива лише твоя витривалість і те, як ти тягаєш важкі речі, наскільки тебе вистачить і як ти це переносиш. Стрільба – дуже важлива, ти маєш бути пристріляний. От із цим проблеми були і під час мирного життя, є вони і під час війни. Не вважаю, що та кількість патронів, яку вистрілював строковик, достатня, аби він вважався вправним стрільцем. Але як для рекрутів ми настріляли задовільно – близько 300-400 боєприпасів за весь час. Стріляли і з коліна, і лежачи, й стоячи, і на різних дистанціях, і з різних позицій. Якщо порівнювати з американською армією, де вистрілюють незліченну кількість боєприпасів, ми добре відстаємо.

До стрільби потрібно мати хист чи це навичка, яку можна напрацювати?

– Звісно, це можна напрацювати. Якщо ти звичайний солдат, то вистачить того, щоб ти влучав у мішень зі 100 метрів, а якщо снайпер – то це вже інший рівень.

Чого найбільше боїшся?

– Боюся, щоб ця війна не була планом. Аби війна не перетворилася на АТО, яке почалося у 2014 році й переросло в спосіб заробітку для деяких людей. Хочу, щоб ця війна назавжди поставила крапку між Україною та росією. А ще краще, аби та країна зовсім розвалилася, а ми просто відгородилися від того шматка землі величезною стіною. А ще боюся поразки.

Що надихає, підтримує?

– Попри те, що більшість людей потроху почали забувати, що триває війна, якась частина населення продовжує боротися і робити все можливе задля нашої перемоги. Це, наприклад, волонтери. Але деморалізує, що Київ, який ще кілька місяців тому ледь не зазнав облоги, починає забувати про війну…

А ображає те, що багато людей, публікуючи радісні фото на своїх сторінках у соціальних мережах, не згадують про війну?

– Ображає. Ми на фронті воюємо за країну, але також маємо сторінки у соціальних мережах і бачимо, які публікації були на початку війни і які є зараз. Я не фанат того, що кожен має взяти зброю і йти на фронт. Звісно, поповнення лав ЗСУ має бути, але потрібно робити відбір – щоб у бій ішли вмотивовані особи. Ті, хто не хоче йти на фронт – будь ласка, живіть, працюйте, платіть податки, донатьте, волонтерте. Але при цьому пам’ятайте, що йде війна і щодня тут, на лінії вогню, гинуть такі ж самі хлопці, як і ви. А від ракетних обстрілів щодня гинуть цивільні, серед яких і діти. Щодня о 09.00 – у хвилину мовчання – згадайте полеглих за нашу країну і, звісно ж, вірте у перемогу.

– У народі кажуть, молода кров – гаряча…

– Спостерігаю, як деякі побратими рвуться у бій і не хочуть навчатися, їх бісить, що батальйон у простої. Але також знаю багато історій про тих, хто рветься у бій, а під час бою бійця сковує страх. У страху є дві фази – одна, це коли ти можеш взяти страх під свій контроль, а взамін отримуєш силу, природний адреналін – швидше бігатимеш та влучніше стрілятимеш. Друга – це коли страх бере над тобою владу, сковує і ти нічого не можеш із цим вдіяти.

А до якої ти відносиш себе – до тих, хто з холодною головою чи до молодих і запальних?

– Звісно, у деяких випадках козацький драйв це добре, але у міру. Себе відношу до тих, у кого холодна голова і гаряче серце. Перш за все, мають бути якийсь спокій, врівноваженість, здоровий розрахунок, та і вчинки також мають гріти серце.

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button