ОБ’ЄДНАНІ ОДНІЄЮ МЕТОЮ

Дню Незалежності України присвячується…

Як показала практика, гаражного розпродажу у березні моїм благодійним апетитам було замало і я взялася за нову авантюру. Цього разу використала те, що «плавало» на поверхні: фотокор із досвідом відкрила фотовиставку, присвятивши її Дню Незалежності України. Не без того: зіштовхнулася з проблемою крадіжки, маніяцтва та низки запитів, які, на жаль, не відповідають можливостям.

«НАС ТРОЄ. МИ РІЗНІ, АЛЕ ОБ’ЄДНАНІ ОДНІЄЮ МЕТОЮ…»

Дизайн скляної вітрини місцевої бібліотеки у Птетт Сіті (штат Міссурі) вирішив, скільки має бути учасників. На Сергія Кручиніна вибір пав беззаперечно: я люблю його творчість плюс колеги по роботі не стримували захвату від його робіт у соціальних мережах. Світлина (яку ми з Мариною Романович нарекли «Криком України») стала серцем фотовиставки і прикрасила афіші по всьому місту. Сергій презентував серію з 13 світлин 2013-2014 років, створених під час туру «Пісня єднає Україну» ансамблю пісні «Барви України» (керівники – подружжя Бурчаків – Юрій та Жанна).

Мій товариш Павло Магденко, журналістському досвіду якого можна позаздрити, наразі виконує бойові завдання на передовій і переконує: «Ця фотовиставка – нагода показати людям на іншому континенті, яка самобутня, культурно багата і прекрасна моя країна». Експозицію Павла відвідувачі назвали «живою», замовивши декілька світлин у перший же день її відкриття.

Щодо мене – я зробила наголос на людей і більшість моїх світлин –  портрети. Зізнаюся, мала поступитися вітриною Світлані Дідух-Романенко, яка володіє унікальною філософською колекцією, та задля інтенсивнішого збирання коштів, коли благодійники мають змогу спілкуватися з автором –третім учасником стала я.

фото Сергія Кручиніна
фото Павла Магденка
фото Тетяни Підгурської

УСІ ДО НАС!

Мені як людині, яка звикла робити все в останню хвилину, пощастило. Місцева бібліотека Mid-Continent Public Library – Platte City Branch, де все розписано на місяці вперед, погодила мою авантюру за декілька тижнів до. Ба більше: ідею з фотовиставкою про Україну уподобали аж до пропозиції представити її у мінімум 10 інших бібліотеках. Про це подумаю і, звісно, радитимуся з хлопцями.

Аби зацікавити відвідувачів, кожного понеділка з шостої до сьомої вечора проводжу екскурсії. Чотири «відбули» і результат таки є: хай не так купують, але донатять. За моїми підрахунками, тисячі дві буде. Не без того: за пів року війни в Україні люди несуть не так активно, як, скажімо, у тому ж березні, та все одно тішуся. Якщо світлини і замовляють, то вказують номери (всі фото пронумеровані), побажання щодо розміру і рам. Усі ці витрати взяв на себе Джон, та за майже місяць фотовиставки – це не більше ста доларів.

Доповнюють експозицію українські стяги зі штучними маківками, як символ слідів куль на тілі, плюс кожна з вітрин має «фішку»: оберемок пшениці, ляльку-мотанку та «Кобзар» Шевченка.

Про те, які ми з хлопцями молодці, по місту «пищать» афіші, діє активна реклама в соціальних мережах і, звісно ж, ми заручилися підтримкою місцевої преси. Ті, кому вдалося потрапити до бібліотеки, діляться світлинами, відео, «підтягують» друзів і зізнаються: це найкраще, що вони бачили під цією вітриною.

ІНШИЙ БІК МЕДАЛІ

Без нюансів, вважаю, не обходиться жодна справа, особливо, якщо за неї беруся я. Одну з наших афіш поцупили. Мені вдалося відстежити злодюжку в магазині через кілька тижнів. Зізнався: фото на афіші сподобалося, але бодай зайвого долара у нього немає. Та то ще квіточки…

Перший день і урочиста церемонія відкриття у бібліотеці принесла мені знайомство з одержимим, а згодом – з поліцією. Фанат нашої з хлопцями фотовиставки (мій Джон вважає, що він фанат зовсім іншого) приходив до мене на роботу кожного дня, запрошував на обід, а після відмови порадив бути обережною, мовляв, «дорогою додому мене можуть убити». Останньою краплею менеджера, перед викликом поліції, став допит колеги, якої марки авто мого чоловіка. Відтепер у мене є постанова поліції і фанату нашої фотовиставки заборонено наближатися до мене.

Що ж до роботи в магазині, то вона має свої переваги, особливо якщо потрібно поінформувати. Щоразу, коли у мене запитують, звідки мій акцент, без комплексів дістаю з кишені флаєр про фотовиставку і кладу на стіл. Дехто донатить за принципом, «аби відстала», а дехто – «ці очі вартують того». Звісно ж, це про чоловіків.

Мій Джон до цього звик і підтримує мене в усіх авантюрах: після історії з шанувальником щопонеділка супроводжує під час екскурсії, особисто займайся дизайном афіш і домовлявся з установами, аби їх розвісили.  

У мене ще є час, аби подякувати всім, закрити фотовиставку і найголовніше – вирішити, куди направити кошти. На жаль, в особистих повідомленнях запитів значно більше, аніж фінансів, навіть тих, які є станом на зараз – понад півтори тисячі доларів. Та я вірю: все буде Україна, і якщо проводитиму такі фотовиставки, то без слова «благодійність».

Миру нам, перемоги і вільних польотів!

Тетяна ПІДГУРСЬКА, спеціальний кореспондент «ТС»

Share Button