Ксенія Альохіна: «Поліція – це та реальність, де ти не можеш жити у рожевому світі єдинорогоів»

Кілька тижнів тому в Борисполі відбулося нагородження переможців конкурсу «Обличчя молоді 2022». У номінації «Працівник правоохоронних органів» перемогу здобула інспектор слідчого відділу Бориспільського РУП ГУ НП в Київській області Ксенія Альохіна. Ще під час нагородження мою увагу привернула тендітна поліцейська, тому й домовилася про зустріч.

У затишній кав’ярні в симпатичній усміхненій білявці якось не одразу впізнала дівчину в поліцейській формі. На роботі Ксенія зарекомендувала себе як відповідальний працівник, а у звичайному житті вона розкрилася зовсім з іншого боку: з нею було цікаво спілкуватися, вона швидко підтримала розмову, окрім роботи в поліції, розповідала про свою родину, захоплення, волонтерство. Приваблювали її життєва позиція, впевненість, інколи філософські судження і, звичайно ж, молодість. Спілкувалися ми майже годину. Дізналася, що до Борисполя Ксенія переїхала з Донецької області після початку там воєнних дій у 2014-му, що статуетка – це її перша професійна нагорода, до того, щоправда, були подяки та грамоти.

– Ксеніє, як дізналися про конкурс?

– Керівник поліції повідомив, що є можливість взяти участь, зібрали необхідні документи, подали заявку. Загалом я за те, щоб скрізь бути першою, йти назустріч випробуванням. У дитинстві, школі моє прізвище у всіх списках завжди було першим, тому на уроках першою викликали до дошки. Спочатку не дуже цьому раділа, а згодом зрозуміла, що у цьому є свої переваги.

Які були відчуття, коли дізналася про перемогу?

– Було трішки несподівано, хоча бачила, що шанс на перемогу є. Звісно, було приємно, коли те, що ти робиш з любов’ю і віддаєш від щирого серця, повертається в ось такому вигляді. Це мотивує працювати далі.

Коли йдеш назустріч своєму страху і переборюєш його, то потім кайфуєш від того, що не впустив ту чи іншу можливість і наважився зробити цей крок. Це підвищує самооцінку, дає зрозуміти, що ти на правильному шляху. Такий собі знак, який натякає, що ти молодець і справді гідний отримати винагороду.

– Ви обмовилися, що до Борисполя переїхали з Донецької області…

– Раніше ми проживали у місті Ясинувата Донецької області, де знаходиться найбільша залізнична гілка. З початком війна на Донбасі, у 2014 році, нас добре помотало всією Україною. Спочатку були в Харкові, потім переїхали до міста Демитрів, де я закінчила 10-11 клас. Потім вступила до Донецького юридичного інституту, який переїхав до Кривого Рогу. А згодом разом із сім’єю приїхали в Бориспіль.

У нашій родині троє дітей, тож аби батькам було легше, я пішла працювати в аеропорт «Бориспіль», потім працювала в Ощадбанку. Це був цікавий досвід, але мені було замало, хотілося чогось більшого. Деякий час була безробітною і згодом подала документи до Бориспільського РУП ГУ НП. Пройшла екзамени та професійну підготовку в Сумах. Для мене це був ніби курс молодого бійця, адже такого досвіду ніде не отримаєш – це дуже загартовує. Виходиш звідти і вже можеш за себе постояти. От тоді я зрозуміла, що саме цього не вистачало у моєму характері, бо загалом я людина м’яка, мені важко вступати у будь-які конфліктні ситуації.

– Ваші кроки до наближення нашої країни до перемоги?

– Сьогодні кожен на своєму місці наближає країну до перемоги. Майже з перших днів війни намагалася мотивувати інших в інстаграмі. Знімала історії, розповідала, що важливо у будь-якому вигляді допомагати на добрі справи – донатами, малюючи картини або навіть пишучи патріотичні вірші, тим самим піднімаючи бойовий дух. До речі, я також згадала шкільні часи і написала вірш.

Окрім того, співпрацювала з іноземними колегами. Оскільки моя мама, брат, сестра та племінники перебували в Іспанії, попросила, аби з-за кордону для мого друга на фронт вислали пару чобіт. Адже ні на сайті, ні в магазинах знайти щось було нереально. Як виявилося, знайомі, в яких жили рідні, працювали поліцейськими у Барселоні, тож через деякий час мені зателефонували та повідомили, що до мене прямує майже п’ять авто з гуманітарною допомогою. Близько 130 іноземних колег зібрали і передали медикаменти, взуття, їжу, спальники, одяг, дитяче харчування, підгузки і багато іншого. Тож коли все це доставили мені додому, квартира була забита аж під стелю. Звернулася до колег-поліцейських з проханням допомогти, оскільки вони взаємодіють з населенням та більше знають, як правильно все організувати.

Більшу частину відвезли до Волонтерського центру і я у вільний час також допомагала все розбирати. Значну частину допомоги надіслала подрузі в Донецьку область, яка живе під Волновахою. Підгузки, дитяче харчування розподіляли через соціальні мережі; крупи та консерви розфасувала в пакети і велосипедом розвезла малозабезпеченим стареньким. Було дуже приємне відчуття, коли давала людям те, що вони потребують. Достатньо лише бачити їх емоції та посмішки.

Ви творча людина, а чому обрали професію у сфері правоохоронних органів?

– Моя мама 25 років працювала слідчим, тож, напевне, її вплив був надто великим. Часто робочі моменти мама «приносила» додому, вона була ніби начальником у нашій сім’ї. Але це дало свої плоди: виховувались дисциплінованість, чемність та відповідальність за свої вчинки. Тому спочатку думала: «тільки не поліція», а потім зрозуміла, що мені подобається ця професія, адже ти відчуваєш себе важливим та потрібним.

Хтось думає, якщо йдеш у поліцію, то можеш забути про особисте життя. Я вважаю інакше: у всьому можна знайти гармонію, баланс, головне – залишити роботу на роботі, а у вільний час займатися справами, які тебе надихають, наповнюють. Наприклад, спортом, зустрічатися з друзями, малювати картини по номерах, читати книги тощо. До речі, в інстаграмі у мене є сторінка з картинами, які малюю.

Цікаво, за що б я не бралася – поринаю у це з головою і в мене все виходить, навіть сама дивуюся. Мені подобається різносторонньо розвиватися, тому завжди можу підтримати будь-яку розмову.

– Що входить до ваших обов’язків слідчого?

– Я інспектор слідчого відділу, приймаю та розглядаю заяви, надаю відповіді, виконую різні завдання керівника. І навіть якщо щось здається зовсім «unreal», то дізнаюся, не соромлюся запитувати, а потім уже виконую. Ця робота навчає, що немає нічого неможливого.

Мені найбільше запам’ятався перший виїзд у складі слідчо-оперативної групи. Тобто, до чергової частини надходить виклик, чергові з’ясовують обставини та фіксують сигнал на спеціальному планшеті. Далі група у складі водія, слідчих, експерта виїжджають на місце. Спілкуються з громадянами, опитують та, залежно від ситуації, проводять перевірку, порушують кримінальне провадження та інші першочергові дії.

У моєму випадку це було підроблене водійське посвідчення, тому потрібно було вилучати автомобіль. Спочатку я була якась розгублена, та експерт і оперуповноважений допомогли й скерували мої дії. Авто відправили на спеціальний майданчик, оформили всі потрібні документи, тож все пройшло добре.

Як абстрагуєтеся від буденних справ на роботі – злочинів, смертей?

– Вважаю, що, по-перше, у будь-якому випадку життя – це бумеранг, тож все, що скоює та чи інша людина обов’язково до неї повернеться. По-друге, коли трапляється звичайна смерть – ти розумієш, що це нормально, бо для кожного відведено певний час.

А є у поліції якісь творчі моменти?

– Однозначно, творчість присутня, наприклад, якісь конкурси, відкриття… Я б не сказала, що у поліції все надто суворо – і в нашій професії є свої родзинки.

Раніше я була мрійливою, постійно десь «літала», а згодом зрозуміла: щоб отримати бажане, потрібно попрацювати у реальному світі. Поліція – це та реальність, де ти не можеш жити у рожевому світі єдинорогів. Ця робота навчила мене, що немає нічого неможливого.

Що потрібно для того, щоб перемога настала якнайшвидше?

– У мене є дуже хороша подруга – слідча із Маріуполя. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, вона була там. Їй, як і багатьом іншим жителям міста, довелося виїжджати через «зелений коридор» в прямому сенсі – по трупах, оскільки іншого вибору не було. До того ж під час евакуації десь поряд стався вибух і на її обличчя потрапили незначні осколки. Тож тепер подруга каже, що після Маріуполя їй уже нічого не страшно: «Відтепер я живу тут і зараз». Я захоплююся її незламністю, бо те, що вона пережила, неможливо навіть слухати без сліз.

Тому в будь-якому випадку потрібно продовжувати допомагати, підтримувати один одного і не опускати рук, навіть якщо щось не виходить. Кожному українцю потрібно розуміти, ми є частиною нашої великої майбутньої перемоги! І водночас щоденно радіти життю, адже якщо цього не буде, ми знецінюватимемо те, що роблять наші захисники на фронті. Пам’ятаймо, життя має продовжуватися!

Валерія ШУЛЬГА, «ТС»

Share Button