Сергій Соломаха про долю Дитячого будинку сімейного типу в умовах війни: «Сім’я роз’їхалася і дім залишився порожній»
Нещодавно журналістка «ТС» побувала у Дитячому будинку сімейного типу родини Соломах. Просторий будинок на Бежівці в Борисполі, мабуть, знає багато хто з містян. Адже за 15 років існування ДБСТ, з квітня 2007 року, батьки-вихователі Оксана Анатоліївна та Сергій Андрійович виховали і благословили у доросле самостійне життя майже 20 вихованців. Сьогодні ж під їхнім крилом з турботи та любові 13 дітей. Та повномасштабна війна росії з Україною внесла свої корективи і в цю велику люблячу родину – її «розкидало по всьому світу».
«Я залишився у Борисполі, дружина разом з вісьмома дітьми зараз у Румунії, троє – у Німеччині, одна донька-випускниця в Узбекистані, а ще одна – у росії», – каже Сергій Соломаха, і в його словах і сум за дітьми та дружиною, і водночас хвилювання про тих хлопців, з якими залишився, бо війна змінила все їхнє життя.
«Наснився сон, що буде війна»
За словами пана Сергія, про війну він знав заздалегідь, бо напередодні йому наснився віщий сон про те, як тигр нападає на міста й видирає з будівель шматки цегли. «Я тікаю від звіра до вежі сходами і намагаюся обійняти своїх дітей. Всі до мене тягнуть руки, але ніхто не може торкнутися – і я марно кручуся, як та дзиґа, поміж їх простягнутих рученят. Але незабаром тигр зник. Виходжу на вулицю – небо блакитне, а округа ціла», – розповідає батько-вихователь.
– Пам’ятаю, що того дня, коли почалася війна, у мене був замочений «холодець», оскільки куховарю в родині я, а дружина займається організаційними моментами: документами, гуртками, школами, медициною, розвитком дітей, автомобілем (водій у нас – вона) і таке інше.
Тоді ж зателефонували зі служби у справах дітей: «Евакуюйте дітей!». А як? Діток у нас багато, автобуса немає, до того ж троє дітей перебували на той час у санаторії в Боярці, а двоє – на лікуванні у Кичеєвому. Тож вирішили так: дружина разом із сусідкою та дітьми двома автомобілями виїжджатимуть, а я залишуся тут і чекатиму на повернення решти дітей.
І почав готувати котлети, збирати продукти, аби діти в дорозі не були голодними, та складати необхідні речі, аби нічого не забути. Зробили і написи на авто «Діти». В одній машині їхала дружина з шістьма дітьми, в іншій – сусідка з мамою, двома власними та двома нашими дітьми. Так вони і виїхали до Румунії.
«Який пальчик не вріж – кожен однаково болітиме»
Один із синів-випускників Сашко, який вже жив окремо, коли дізнався, що я залишився вдома сам, то приїхав допомагати – разом, каже, веселіше. Та напередодні війни йому прийшла повістка на 25 лютого і він пішов до військкомату. Відпускав сина зі сльозами на очах, добре, що там сказали, що призовників вистачає: «Йди додому, дитя». Я аж видихнув із полегшенням.
Згадую, коли 6-річного Сашка взяли до себе жити – вирішив добудувати другий поверх. Стою, штукатурю зверху, а він сидить на ґанку: «Па, а я тебе люблю!» – «І я тебе люблю, синку!». Він мені знову: «Па, я тебе люблю!» – «Навзаєм, сину!». А малий: «Па, а я знаю, що таке навзаєм. Це означає, що ти мене теж любиш!».
Разом підготували підвал і жили там, а поряд, у Броварах та Баришівці, добряче гупало, аж собаки по всій окрузі вили. Та роботи у приватному будинку завжди вистачає – то дрова рубали, то город копали, тобто відволікалися від війни роботою.
Тим часом одна донька-випускниця під час воєнних подій на Київщині була у родичів в Макарові. Не мали змогу виїхати звідти, тож від обстрілів ховалися в підвали. До речі, потім вона прийняла іслам та виїхала в Узбекистан, там вийшла заміж і живуть тепер разом із чоловіком.
Хто б що не говорив, та як батько хвилююся за всіх своїх дітей: не важливо рідних чи прийомних. Який пальчик не вріж – кожен однаково болітиме.
«Дітям довелося сидіти у підвалах разом із кадирівцями»
Трьох дітей, яких війна застала у Боярці, разом із усіма дітьми санаторію (група кількістю 30 осіб) евакуювали до Німеччини. А двох інших синів, які були на лікуванні, – евакуювали до Бородянки, оскільки ніхто ще не знав, що окупанти туди вже прорвалися. Тож дітям довелося сиділи у підвалах при окупації кадирівцями. Ті нікого не чіпали, бо їх попередили, що це хворі дітки, і навіть шоколад, награбований у місцевих магазинах, їм приносили. А от сейф розстріляли, забрали гроші й підірвали двері, тому завідувачку закладу вибуховою хвилею відкинуло аж за три кімнати.
Через два тижні, коли почалися активні бойові дії, кадирівці дозволили волонтерам перевезти дітей до Житомира трасою, яка майже вся прострілювалася.
Після евакуації зателефонувала завідувачка: «Забирайте дітей, або ж ми подамо позов до суду». А як? Я водити не вмію, дружина за кордоном, ще й житомирська траса постійно прострілювалася. Звертаюся до місцевої служби у справах дітей, там нас запевняють, що поки бойові події поблизу не закінчаться, «хай подають хоч до ООН, а діти – державні, й поки це їх відповідальність».
25 березня встаємо зранку, а у дворі бігає маленьке чорне ягня з білою плямою на лобі. Відразу зрозумів, що бойові події поблизу скоро закінчаться і діти незабаром повернуться додому. Так і сталося – через кілька днів рашисти відійшли, а 2 квітня, коли Київщину визволили, вже привезли дітей, і в присутності служби у справах дітей передали до родини.
Зараз проходимо онлайн підвищення кваліфікації батьків-вихователів– на одному занятті треба було уявити місце, куди б ти хотів повернутися. Мені найбільше хотілося повернутися у 23 лютого, коли всі були вдома – у мирі, любові та спокої. А дружина відповіла, що хотіла б повернутися у дитинство, бо її подружнє життя і так щасливе, а за дитинством вона скучила. Я завжди намагаюся побалувати свою Оксану, адже щастя полягає в тому, аби робити когось щасливим. Це мій принцип, якого я дотримуюся: робити свою дружину і дітей щасливими.
«Навчаю синів: немає жіночої чи чоловічої роботи – є робота, яку потрібно виконати»
Загалом у підвалі ночували 70 днів. Удень, коли були повітряні тривоги, дітей відправляли до укриття, а самі працювали. Діти постійно запитували – чому так? Я їм пояснював, по-перше, якщо вдень ми контролюємо себе, то вночі спросоння це складно зробити. По-друге, якщо буде повітряна тривога вночі й доведеться вас будити – чи матимете бажання постійно вставати? Ні, тож краще відразу ночувати у підвалі. До речі, у нашому укритті тепло, оскільки там котельня, обладнали ліжка з піддонів та матраців, поставили обігрівач, зробили кухню про всяк випадок. Та, чесно кажучи, харчувалися в будинку.
Коли у нас ще не було дітей і в будинку не було дитячого сміху і радощів, якось мені наснився сон. Такий гомін у будинку, справжній «движ», багато дітей, я нарахував аж 12-ро. Так і є у нас останні 15 років, тож ми вже звикли до такого темпу життя. Та коли майже вся сім’я роз’їхалася, стало важко, адже дім порожній. Працюєш і розумієш, що хочеться це робити для когось, а не просто так. Тож коли приїхали хлопці, стало веселіше. Я все намагаюся показати власним прикладом – немає жіночої чи чоловічої роботи, є робота, яку потрібно виконати. Сини теж не відстають, треба – миють огірки і вкладають у банки, консервуємо. Треба – нарвали зеленцю для ягняти. У кожного свої обов’язки – той підлогу підмітає, той пил витирає. Навчаю, що коли дітей було багато, доводилося щодня прибирати, а зараз можна і раз на тиждень це зробити.
А ще, оскільки у нас аж 10 учнів, довелося збирати книжки по всьому будинку, аби Саша порозвозив та поздавав їх у шкільні бібліотеки. Окрім цього, зайнялися подаванням документів до навчальних закладів.
Якось батьки з іншого дитячого будинку сімейного типу мені сказали, що такі діти не повинні так жити. Надто гарна картинка для них та і спонсори не їздитимуть, не допомагатимуть. Але я цього не розумію – діти за своє коротке життя і так набачилися злиднів. Не знаю, що чекає на них далі у житті, тож нехай хоч зараз поживуть нормально. Якщо хтось хоче допомогти – будь ласка, приходьте і допомагайте дітям, а мені допомога не потрібна, я звик надіятися лише на свої руки. Колись навіть свиней тримали, поки сусіди на сморід не почали скаржитися, а так – будинок, город, теплиця.
«Готуємося до приїзду мами з рештою сім’ї»
Зараз ми з синами активно готуємося до зими – вирощуємо овочі, фрукти, готуємо консервацію й таке ін. У підвалі відремонтували котел, замінили витяжки, закупили дрова. З родиною спілкуємося по відеозв’язку: показую дім, подвір’я, все, що зробив. Навіть онлайн-консультації з дружиною проводили, наприклад, як пекти паски.
Якби могли, то вони вже були б удома, але є певні обставини. По-перше, потрібно, щоб усі бойові події закінчилися, або відійшли якнайдалі. По-друге, оскільки троє дітей і досі перебувають у Німеччині, дружина має вирішити це питання через консульство, аби їй якнайшвидше передали дітей до Румунії. По-третє, у тих людей, в яких вони живуть, укладено контракт із державою. І якщо контракт підписаний до кінця вересня – вони мають добути до вказаного терміну. Тож поки вони там, ми готуємося до їх приїзду, адже дуже чекаємо на приїзд мами і решти родини.
Слово мамі
ОКСАНА СОЛОМАХА ПРО ЖИТТЯ В РУМУНІЇ
– Дорога була справді важкою, адже виїхали з дому 24 лютого, а приїхали 28, тобто три дні стояли на кордоні. До того ж оскільки їхали разом із сусідкою, у неї був бензин, а в мене солярка. Солярка на заправках ще була, а бензину вже ніде не було, тож через кордон я перетягнула авто на буксирі.
Прикордонники здивовано запитали: «Що, машина зламалася?» – «Ні, бензину в Україні немає!». Тож один із поліцейських супроводжував нас до Сучави, де ми і залишилися на ніч.
Далі поїхали в Тімішоару – це 750 км від кордону України з Румунією. Там нас на три дні поселили в дуже гарному готелі, який на той час приймав українців. Потім переїхали в невеличке поселення біля угорського кордону, де практично жили лише угорці, і прожили там два місяці. Згодом вирішили, що хотіли б бути поряд з українцями, тож переїхали до міста Арад.
У цьому місті багато українців, а ще – великий центр біженців, який допомагає всім, чим може – одягом, продуктами тощо. Навіть якщо хочеться чогось смачненького – теж можна взяти печиво чи інші солодощі. Так було на початку, зараз цього значно менше. Дітям організували безкоштовне вивчення мови, відвідання спортзалу та аквапарку з величезними гірками і п’ятьма басейнами.
У Румунії ніяких виплат для українських біженців немає, але тут повністю забезпечують нам гідне проживання: будинок, харчування, одяг, дозвілля, щоб діти нічого не потребували. І навіть якщо в чомусь є потреба – можна звернутися до центру, а там знайдуть фонди, які вам допоможуть. Наприклад, коли дітям був потрібний сезонний одяг – звернулися до центру. Незабаром із нами зв’язалися, прийшли волонтери і відвезли дітей до торгового центру, де вони самі собі обирали одяг. Всі приїхали з великими пакунками – задоволені та щасливі.
Тут нам дуже подобається – люди щирі, ввічливі й дуже переймаються горем, якого зазнала наша Україна. Приїхавши, приміром, до Португалії чи в Ізраїль, ти зовсім нічого не отримуватимеш. Є у тебе діти чи немає – це лише твоя проблема. А тут навпаки.
Нещодавно всім діткам полікували зубки за кошти одного з фондів. А ще, оскільки у мене є дітки з особливими потребами, ми прийшли до вузькопрофільного лікаря з діагнозами, які були поставлені ще до війни в Україні, й нам безкоштовно видали ліки. Ми навіть такого не очікували.
Та, як би добре тут не було, дуже сумую за Україною. Лише виїхавши за межі країни, я зрозуміла, настільки наша Україна красива – її неможливо порівняти з жодною іншою країною. І клімат у нас помірний, бо, наприклад, у Румунії дуже жарко. І чорнозему такого, як у нас, немає ніде, і в нас дуже зелено й дуже файно! Як-то кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Сподіваюся, незабаром повернемося додому.
Найбільше сумую за чоловіком, дітьми, мамою, будинком й усім-усім. Ми з чоловіком у шлюбі вже понад 30 років і на такий довгий термін ще ніколи не розлучалися. Та і з України на такий довгий час я ще ніколи не виїжджала. До слова, чоловік у мене молодець, тримається, город порає, заготовлює продукти на зиму, консервує огірки-помідори і чекає нас додому. Цього року вперше все сам робить: солить, варить варення. А ще до цього він ніколи не працював у теплиці, а загляньте туди – вона, мов та картинка.
А виїхали, бо не мали іншого вибору, оскільки одні діти дуже злякалися, інші потребують постійного лікування, а ми не знали, як і що буде далі. Дітям також тут дуже подобається, адже вони постійно чимось зайняті, та водночас дуже хочуть додому – «до папочки».
Марина ГРИЦЮК, «ТС»
