Андрій Січка: «Війна – річ спокійна: тихо прийшов, знищив ворога і так само тихо пішов»

«ТС» продовжує знайомити читачів з бориспільськими воїнами-добровольцями, які до 24 лютого мали затишний дім, родину, звичайну роботу і мирне небо над головою. Проте ця дата їх життя, як і життя мільйонів українців, перевернула з ніг на голову.

До початку повномасштабної війни Андрій Січка мав насичене мирне життя. За фахом він юрист й останнє десятиліття працював саме юристом. Та оскільки перші дві його освіти – медичні, а під час війни медицина стала затребуваною, як ніколи, Андрій юриспруденцію відклав до кращих часів і вирішив добровільно піти до військкомату.

«Я завжди знав, що воюватиму»

– Мій будинок знаходиться близько до нашого аеропорту, тож моя війна почалася, коли пролунали перші вибухи. Ми з сином відразу вибігли на балкон. «Сину, – кажу, – війна почалася!». На що він дуже здивувався: «Тату, хіба таке можливо? Яка війна?».

Наступного дня сім’ю перевіз у безпечніше місце, потім дружина разом із дітьми виїхали до Німеччини.

Завжди мав багато друзів, проте війна все змінила. Значна частина їх виїхала за кордон, із ними досить складно спілкуватися – вони зробили свій вибір, а я свій.

Через тиждень після початку повномасштабного вторгнення росії повідомив про свою медичну освіту і став допомагати хірургічним обладнанням місцевому шпиталю. Потім зрозумів, що Бориспіль безпечніше місто, порівняно з сусідньою Баришівкою. Тому вирішивши, що там я буду більш задіяний, пішов до Баришівського військкомату, де мене добровільно зарахували до лав ЗСУ.

Сім’я не хотіли, щоб я брав участь у війні, адже в такий час кожен турбується про рідних. Але іншого вибору в мене не було. Навіть інших думок не було і бути не може: я знав, що воюватиму, захищатиму країну. Знав, що буду ефективним саме як військовий лікар, адже моя перша медична освіта – військовий фельдшер.

Варто сказати, що за п’ять років, які живу в Борисполі, місто дуже змінилося. Якось так сталося, що швидко познайомився з людьми, особливо з провладними. Гадаю, якщо Бориспіль під керівництвом Володимира Борисенка розвиватиметься і далі такими темпами, як зараз, то на місто чекає непогане майбутнє – воно стане просто зірочкою.

Армійські будні: «Найтяжче, коли люди вмирають у тебе на руках»

Сьогодні я працюю головним бойовим медиком десантно-штурмової бригади, яка йде попереду всіх інших – це розвідка боєм, штурм позицій рашистів і таке інше. І разом з усіма йду в бій, стріляю, а потім, за необхідності, виконую свої обов’язки медика. На роту – я єдина людина, яка має медичну освіту і фактично може допомогти на полі бою.

Та найскладніше, коли довго чекаєш на евакуацію, знаючи, що в тебе є трьохсоті – поранені й нестабільні. Адже важко поранених евакуювати треба дуже швидко. А коли побратими, з якими ти служиш, які стали тобі рідними, помирають у тебе на руках – це найтяжче, найстрашніше.

Ми перебуваємо в Слов’янську, і наші будні дуже різні. Якщо немає нічних виходів у розвідку за лінію фронту на позиції рашистів, знаходимося на базі. Як медик я відповідальний за здоров’я всього особового складу. Тож до моїх обов’язків входить перевірка якості продуктів і їжі, яку нам готують, обстеження тих, хто має скарги на здоров’я. Окрім того, навчаю хлопців тактичної медицини з надання першої допомоги, перев’язкам, евакуації поранених. Та в будь-який момент може надійти команда «виїзд на нуль» (на фронт). Збираємося буквально за декілька хвилин, адже наші рюкзаки завжди напоготові: в них зброя, комплекти, харчі. Виїжджаємо на позицію та виконуємо одне з бойових завдань, зазвичай, пов’язане зі штурмом ворожих позицій, а там уже залежно від обставин: або потрібно перечекати цей бій, або дуже сильно накриває рашистська артилерія. І від тебе вже нічого не залежить – ти лежиш в окопі або під деревом, а навкруги рвуться снаряди. Це, як лотерея – ти або виживеш, або ні.

Як правило, найефективніші командири, яких зустрічав на війні, майже всі флегматики. Це спокійні воїни, яких уже нічим не здивуєш, які виважено приймають рішення, тихо віддають команди або взагалі не віддають. Просто кажуть: «Хлопці, сьогодні робимо так і так». Нервовим холерикам тут не раді, та й взагалі війна – річ спокійна: тихо прийшов, знищив ворога і так само тихо пішов.

А загалом армійські будні – це коли всі ніби брати. В армії немає нічого, що ти можеш назвати своїм, абсолютно все спільне. Якщо є одна пляшка води чи сухпайка ЗСУ – то на всіх. Якщо у тебе дві гранати, а в когось їх немає, то однією маєш поділитися зі своїм другом. Якщо у тебе є патрони, а в когось закінчилися – також обов’язково ними поділися. Звісно, люди всі різні і поводяться по-різному, але звикаєш до всіх і до всього. До того ж я швидко сходжуся з людьми, у мене швидко з’являються і товариші, й знайомі, й друзі. Чомусь мені щастить: де б не був – навколо мене завжди добрі люди.

Взагалі позивний – це прізвисько, яким тебе починають називати бійці, тобто, його ти сам собі не обираєш. Якось від початку всі мене почали називати док, або док Хаус. Тож мій позивний «доктор Хаус».

Чи бувають образливі позивні? Іноді певні риси характеру людини досить чітко виражені, тому й хочеться назвати якимось образливим словом, але ми до цього не допускаємо. Загалом, усе у певних рамках.

Є цікава тенденція – там, де ЗСУ, скрізь собаки! Тварини завжди доглянуті, нагодовані, сплять виключно в казармі. Нещодавно вночі здійнявся такий ґвалт – побратим «Навара» наступив на собаку, який розлігся посеред коридору, а той, звісно, прокусив йому ногу. Як завжди, мені довелося робити вже звичну процедуру – мильна піна, антисептик, пов’язка. «Навара» спересердя сказав, що Полкана застрелить, але не вірю, він його любить, от якби то був рашист – то вже б різав на ремені. Він такий!

«На війні маєш бути готовим віддати своє життя»

Наші вороги – досить навчені, але абсолютно невмотивовані. Ось буквально один з останніх випадків – 10 наших бійців взяли у полон весь опорний пункт рашистів, тобто 60 росіян. У них є досить професійні вбивці, але в основному – маса. Всі бачили, що вони робили з мирним населенням – це просто падаль, яку ми, як можемо, так і знищуємо.

Оскільки я призивався з Баришівки, то більшість моїх побратимів з Київської області. Є з Бориспільського району, є відважні хлопці-воїни із Щасливого, Дударкова й інших сіл.

Зі мною служать дуже класні хлопці – у мене вже з’явився хороший друг Дмитро, 2000 року народження, тобто йому 22 роки. Але це людина, мужності та відваги якої вистачить на цілу роту – він дуже організований, хоробрий і завжди скрізь перший. У кожному підрозділі обов’язково є син полку – це, зазвичай, найменший за віком боєць, над яким усі постійно кепкують, але люблять і бережуть. У нас це Дмитро і є. Взагалі, вважаю, у нас молодь, яка йде служити, золота, і цим поколінням я дуже пишаюся.

Вирішив у фейсбуці вести блог про війну, тож на моїй сторінці є і відео про армійський гумор. Наприклад, ми знаходимося під артилерійським обстрілом, знімаю себе, снаряди, які розриваються поруч, і наприкінці говорю товаришу: «Дімка, каску вдягни!». А він стоїть, дивиться, як летять снаряди, та ще й без каски. Це відео він надіслав своєму батьку, на що той написав, що автору треба було не казати – а встати і потиличника дати. Тобто, є люди, які нічого не бояться, та й на війні справді треба відкинути страх і бути завжди готовим до всього. Особливо до того, що в будь-який момент можеш покласти своє життя. Це важливо, адже якщо до цього не готовий, то на фронті тобі нічого робити. Ти не повинен весь час оглядатися, як зберегти своє життя, хоча насправді його потрібно берегти. Але готовим ти повинен бути завжди…

Запитуєте, чи довірив би своє життя побратимам?

Розумієте, я завжди їх навчаю, пояснюю, що це все знадобиться за умови, коли мене немає поряд. Якщо мене поранено або вбито і я не можу вже нікому допомогти. Хлопці навіть екзамени та заліки мені здають. Тому, без сумніву, довірив би своє життя будь-кому з них, оскільки впевнений, вони знають, що і як зробити у будь-якій важкій медичній ситуації.

«Для солдата дуже важлива підтримка сім’ї»

Кожен військовий повинен, по-перше, дуже серйозно ставитися до війни. Вивчити тактику, яка дає навички поводження зі зброєю, виживання у лісі, ходіння у колоні, покриття секторів вогню і таке інше. Якщо не вивчив, то на фронті тобі нічого робити. Окрім того, потрібно мати серйозні знання стрільби з різної зброї та з різних позицій. І це стосується кожного на війні – від водія до фельдшера.

У нас постійно проводяться тактичні заняття – виїжджаємо на стрільби і поки ти ці навички не відточиш, ніхто тебе на фронт не пустить. Ліміту в набоях чи якомусь комплекті немає.

По-друге, дуже важливо знати тактичну медицину – накладання турнікета за кілька секунд, зупинка критичних кровотеч, транспортування поранених, накладання пов’язок. Що вколоти і в якому випадку, як накласти шви – це вже окрема наука, яку теж потрібно знати. Оскільки, за статистикою, 50% поранених (трьохсоті) помирають саме через те, що першу медичну допомогу на полі бою було надано неправильно, а їх можна було врятувати. Тому щоб медична допомога була надана пораненим своєчасно та якісно, як військовий медик я йду у першому передовому загоні.

Якщо у нас не буде зрушень у постачанні артилерійської зброї, то війна затягнеться на рік-два. Якщо ж отримаємо нормальну зброю, якою можна покривати великі сектори, і просуватися вперед не лише з автоматами, то протягом року вона закінчиться.

Особисто мені не дає занепасти духом підтримка рідних, зараз я постійно на зв’язку з сином, часто спілкуємося. Загалом для кожного солдата на війні дуже важливо, аби його підтримувала родина, цей зв’язок неоціненний. Людина згасає, коли не відчуває цього зв’язку, тоді бійці стають менш вмотивовані, марніють на очах. Був випадок, коли за день до від’їзду на фронт одному з товаришів дружина повідомила, що знайшла іншого у Франції, тож до України з дитиною не повернуться. Цей хлопець йшов на фронт із таким настроєм, що хотілося не воювати, а просто померти. Щоб там не було, дружини у будь-якому випадку повинні підтримувати нас, щодня знаходити можливість зв’язатися, написати хоча б кілька теплих слів – для нас це дуже важливо. І лише заради цього – заради своїх сімей, ми воюємо.

«Умови досить непогані: що викопав – те і є твій дім»

Коли знаходимося на базі, умови у нас досить непогані – спимо в адміністративній споруді з вибитими вікнами на підлозі. Якщо взагалі є дах над головою, це вважається дуже добре. А якщо знаходимося на нулі – то умови такі, які сам собі викопаєш лопатою – окоп, «льожка» чи бліндаж. Оце і є твій захист та дім.

Щодо оснащення, майже всім хлопцям нормально впакував аптечки й інші речі. Але невдовзі на своїй сторінці у фейсбуці зроблю пост про збір коштів на автомобіль для евакуації з нуля. Зараз це відбувається у бронемашинах або ж на них зверху, проте таким чином не кожного можна довезти.

Досить багато людей відповідають тим, хто багато говорить – якщо такий розумний, то йди на фронт. Але всіх тут не повинно бути, бо піти на фронт – це не покарання, а велика честь та відповідальність для кожного воїна. Тут мають бути найкращі, вмотивовані та професійні люди.

«Дуже обурюють подвійні стандарти»

Якось лежав в одному з київських шпиталів, що на Печерську, і спостерігав таку картину. Поряд знаходиться обласна рада, неподалік у ресторанах та кафе сидять «поважні мальчики», які курять кальянчики з пивом, замовляють лате, а за 200 метрів – військовий шпиталь, куди вночі привозять поранених з нуля – хтось без рук, хтось без ніг. Поранені бійці на візочках збираються біля пам’ятника військовим лікарям, що на території шпиталю, – така собі група підтримки один одного.

Ці подвійні стандарти дуже обурюють, наче два світи, настільки різні, які мені не зрозумілі. Як можна жити нормальним життям, їздити відпочивати, святкувати весілля чи дні народження, коли десь поряд іде війна за твою країну? Повторюся, мені цього просто не зрозуміти, напевне, я просто інша людина.

Та попри все, після всього побаченого і того, що доведеться ще побачити, боюся стати байдужим. Але я впевнений у собі – зі мною цього не станеться.

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button