«БЕЗ ПУТТЯ» НЕ ПОТРІБНО ГЕРОЙСТВУВАТИ – КРАЩЕ ВИЖИТИ І ЯКОМОГА БІЛЬШЕ МОСКАЛІВ НА ТОЙ СВІТ ВІДПРАВИТИ»

«Я людина творча», – не втомлювався повторювати про себе Роман Петлицький. Та й справді, працював  у районі в культурній сфері, в одному з київських видавництв, і завжди віддавався роботі сповна. В редакції колеги також цінували Романа.

Син знаного у Борисполі рухівця Миколи Петлицького умів і працювати, і на цимбалах грати. Так, так, на цимбалах, і це не жарт. У родині Петлицьких ніколи не «чтокалі», не плазували перед усім чужим російським, а любов до землі, де народився, до рідного міста і вулиці, гордість за свою Батьківщину і звитяги українців, прагнення до незалежності України – це ті риси української ментальності, національної свідомості, які виховувалися і передавалися дітям від діда-прадіда.

У «Трудовій славі» він пропрацював більше чотирьох років, але, звісно, за мізерну зарплатню, яку отримував у газеті, як можна забезпечити родину? Тому пішов на «свій хліб». До слова, і з дружиною Наталією познайомився в редакційному колективі. А ось що про себе у 2010 році з нагоди 80-річчя виходу першого номера написав Роман:

«Зарахований на посаду завідуючого відділу дизайну та ілюстрацій з березня 2008 року, та як людина творча освоїв і газетну верстку; коли треба, я водій, коли треба — фотограф, коли треба і дотепний анекдот розповім, і пожартую. Навіть сам собі дивуюся, як усе встигаю? А ще пишаюся тим, що мене як працівника редакції уже знають у місті й районі (хоча турботи району мені відомі за моєю колишньою посадою). Та насправді наша міськрайонка мені дорога, бо читали її мої батьки, дорослішав з нею я, а тепер підростає з нею мій син Богдан».

До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Роман Петлицький займався підприємництвом, а саме – продажем будівельних матеріалів, вікон, дверей тощо, турбувався про родину, мріяв про щасливе майбутнє своїх дітей у незалежній країні. Та 24 лютого його життя, як і життя мільйонів українців, змінилося.

– Пане Романе, як наважилися піти до лав ТрО?

– Я ще з 1991 року передбачав, що росія нападе на Україну. Та й батько завжди говорив: «Рано чи пізно з москалями зустрінемося, ця мокша від нас так просто не відстане». А мій батько Микола Петлицький був шістдесятником, постійно спілкувався із національно свідомими людьми, а вони все розуміли.

24 лютого, коли все почалося, хотів відвезти маму, дружину і дітей на села – та вони навідріз відмовилися. 25 числа пішов до районної ради, адже розумів, що комусь потрібно захищати свої дім, сім’ю, землю. Та й врешті-решт –  я ж козацького роду! Мати до мого рішення поставилася з розумінням, а от дружина не надто охоче відпускала. Та й яка жінка відпустить? Потім вона разом із дітьми виїхали до Данії.

Розкажіть, це перший ваш досвід на службі?

– Ні, у 1998-1999 роках після навчання в інституті служив в армії, проте зараз навчаюся у мінометному підрозділі, де потрібно знати геометрію, добре рахувати, що дуже складно. Та, як з’ясувалося, я досить непогано рахую. Проте, вважаю, що цьому може навчитися будь-хто, якщо матиме бажання і робитиме це усвідомлено.

– Чого нового навчилися?

– Чесно кажучи, я взагалі вперше побачив міномет. Бути гармашем –  досить складна наука, адже аби влучити на великій відстані у потрібну ціль шматком металу і не розбити чужу хату треба дійсно довго навчатися.

Тут зібралися свідомі люди – від бізнесменів і посадовців до простих робітників. Дехто ображається, що нас довго на навчаннях тримають – ми, як коні, які б’ють копитами і гребуть під себе. Та є командування, яке нас стримує, а ми, солдати, повинні підкорятися та чітко виконувати накази, інакше армії не буде. Чому жодна банда не перемогла армію? Бо армія діє завжди організовано.

Всі ми різні, але маємо підлаштовуватися під реалії сьогодення. Навіть якщо до цього хтось був начальником, а зараз став сержантом або рядовим – повинен підкорятися.

Яке у вас військове звання та які обов’язки? Маєте позивний?

– Обрав собі позивний «Петлюра», та, вважаю, його поки не заслужив. От як побуваю там, тоді вже можна вважати, що заслужив. Маю військове звання «сержант», зараз виконую обов’язки командира мінометного розрахунку. Взагалі наш майор з позивним «Ява» намагається, аби кожен боєць був універсальним, усе знав – умів бути і навідником, і командиром.

– Розпорядок дня і правила суворі?

– Підйом у нас о шостій або сьомій ранку. Обов’язково тричі на день проводимо шикування, переклик на наявність особового складу. А ще щодня призначається наряд на охорону. Загалом багато тренуємося саме з мінометами: переносимо їх, змінюємо позиції, прокручуємо й ускладнюємо різні військові ситуації тощо. Наприклад, потрібно відбігти на 200-300 метрів від місця висадки, розгорнутися за 5-7 хвилин, відстрілятися, знову змінити позицію і знову відкрити вогонь. А гармаш має швидко вирахувати цифри та навести зброю туди, куди треба. Найскладніше те, що все потрібно робити у команді, одночасно, ще й за 20 секунд. Війна – дурне діло…

– Сьогодні ви стріляєте по мішенях, завтра стрілятимете по живих ворожих цілях. Якими тоді будуть ваші відчуття?

– Я злий. Ось наприклад, коли до вас додому завалюється якийсь п’яний ідіот – ви захищаєтеся. Так само й це – робота, яку потрібно комусь робити. Але потрібно ще й вижити, а для цього влучно стріляти і забрати на той світ якомога більше кацапів та північних канібалів.

Під час навчань ми постійно бігаємо, тягаємо бронежилети, граємо у різні тактичні ігри, вчимося швидко розгортати і складати міномети. Й хоча вже достатньо довго займаємося, та, як стверджують командири, на полі бою найпершими «виловлюють» мінометні розрахунки та гармашів.

Якщо завтра вам cкажуть «у бій!» чи почуваєтеся морально і фізично підготовленим?

– До цього не можна бути готовим. Морально ніби готовий, адже треба йти воювати, і фізично ніби теж готовий, хоча мені вже «годочків і годочків», і бігаю я ніби не гірше за інших…

Звідки ваші побратими? Чи є серед них ті, кому довірили б своє життя?

– Усі переважно з Борисполя, Переяслава, кілька хлопців є з Каховки, з Херсона, Кривого Рогу, Олевська та Рівного. Тут зібралися глибоко свідомі люди, хоча і з різними політичними думками. Кожен чітко розуміє, чому він сюди прийшов – не за гроші, не за посаду, а заради своїх сімей та заради майбутнього.

У нашому підрозділі більше старших чоловіків, аніж молодих. Та і я вважаю, що молодим ще треба жити. У нас демографічна криза – їм треба плодитися і розважатися (посміхається – ред.) А в мене вже є діти, сім’я, то хто ж, як не ми?!

Та молоді ще й гарячі, гадаю, на війну треба йти свідомим дядькам, які розуміють і знають, що «без пуття» не потрібно геройствувати. Загинути смертю хоробрих – класно, але набагато краще вижити і якомога більше мокші на той світ відправити.

– У підрозділі з усіма знаходите спільну мову?

– До побратимів уже звик. Що є дуже важливим для гармашів, так це працювати в команді, інакше тоді ніяк не наведеш цілі. У нашому підрозділі зібралися цікаві та різнопланові особистості, тож знадобився певний час, аби «притертися». Має бути велика ступінь довіри, адже у кожного зброя, бойові набої, своя психіка і свій характер, але за весь час, що ми разом, не було жодного конфлікту. Певна взаємопідтримка завжди присутня.

Чи потребуєте якоїсь допомоги?

– Звісно, маємо дрібні негаразди щодо побуту. Хоча живемо досить непогано – навіть душ є і митися можна коли завгодно. Ми ще не на фронті, та розуміємо, що це таке і як буде там. Тож підготувалися – своїм коштом придбали посуд, щоб готувати їжу, автомобілі й інші потрібні речі. Їсти є що, на голову не капає, форму видали, можливо, і не найкращу, але мені немає з чим порівнювати. Каска, бронежилет, зброя – загалом готові. Звісно, потребуємо більше зброї та набоїв, а там можна й голим, і голодним – до бою!

А чи страшно?

– Лише дурні не бояться (знову посміхається – ред.). Звичайно, боюся, щоб у мою домівку нічого не прилетіло, боюся не доїхати до лінії фронту, так і не потягнувши на той світ когось із тих мерзот. От хочеться хоча б одного потягнути, бо то навіть не хто, а що… Тобто, зараз боюся не доїхати, а як буду там – побачимо, чого боятимуся.

Що вас надихає?

– Майбутнє дітей, дружина, віра у те, що ми переможемо і в нашій країні відбудуться кардинальні зміни у кращий бік. Лише заради того, аби моїм дітям дісталася гарна й надзвичайно багата Україна – я й воюю.

– Ваш племінник Іван Черненко – боєць полку «Азов». Як відреагували, коли дізналися, що він пішов туди служити?

– Коли Іван розповідав, чим вони там займаються, я страшенно радів, що маємо справжню натреновану армію. Там вони не чистили картоплю, не підмітали підлогу, не марширували даремно і не боялися офіцера, який щоразу вигадує щось, аби «квадратне котить, а кругле носить». Там вони навчалися тому, що повинні вміти воїни – вбивати ворога. Займалися боротьбою, бігали, стріляли – так, як і має бути в справжній армії.

Чи розповідаєте побратимам про племінника?

– Хлопці все розпитують про Івана, про «Азов». А я розповідаю, що малим він був дуже жвавим і бойовим, але не розбишакою. Звісно, зараз всі страшенно хвилюються – що ж буде далі з хлопцями?

Від автора. Наступного після спілкування з паном Романом дня, 29 липня, країну сколихнула страшна новина щодо масового вбивства українських військовополонених у смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донецької області. Пізніше стало відомо, що вибух в Оленівці, де тримали українських військовополонених, був російським терористичним актом зсередини та грубим порушенням міжнародних домовленостей щодо збереження життя та здоров’я українських захисників. Дана гарантія була цинічно порушена. Україна розпочала процедуру повернення тіл загиблих в Оленівці військовослужбовців.

За версією мами Івана Катерини Черненко, її син перебував саме там, в Оленівці.

Тому ми всі молимося за життя поранених, загиблим героям – вічна пам’ять, і сподіваємося, що Іван, якщо він дійсно був у тому пеклі, вижив.

Що сказали б Івану, якби зустрілися з ним?

– Обійняв би і подякував за все. Сказав, наскільки я гордий за нього, що він справді козацького роду! Похвалив і побажав би і надалі мати такий міцний внутрішній стержень.

Коли закінчиться війна, ваш прогноз?

– Боюся, що є сторони, які зацікавлені у затягуванні війни й далі. Та хочеться свято вірити, що війна закінчиться швидше, до зими. Всі усвідомлюють, чому нам ніхто не довіряє, чому ми сидимо на «голодному пайку»? Бо зверху є московські свити, які ту зброю швиденько і розпродали б. Я теж не вірив, та сьогодні в мене іншого вибору немає. Тільки-но прийде потрібна зброя – ми тих москалів відразу й поженемо. Земля ж наша, рідна, вона нам і допоможе!

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button