«ТИХО! О-КУ-ПА-ЦІЯ!»: переселенка про захоплення Куп’янська, звірства орків та виїзд до Борисполя

Сьогодні «ТС» розповість читачам історію переселенки Олени Водограй з окупованого міста Куп’янська Харківської області, яка разом із сім’єю переїхала до Борисполя.

Познайомившись з цією усміхненою, харизматичною жінкою, ніколи б не повірила в те, що вона пережила, якби не почула історію евакуації з її вуст.

Додам, що задля безпеки співрозмовниці, її рідних та друзів ім’я оповідачки змінено.

Евакуаційна колона їде з окупованого російськими військами міста Куп'янськ пошкодженою дорогою на околиці Харкова. Фото: REUTERS/Ivan Alvarado

Евакуаційна колона їде з окупованого російськими військами міста Куп’янськ пошкодженою дорогою на околиці Харкова. Фото: REUTERS/Ivan Alvarado

«Включайте новини – почалася війна!»

– Ми – звичайна українська сім’я: мій чоловік працював інспектором у водоканалі, маємо 16-річного сина, доньці незабаром виповниться 10.

Я закінчила економічний університет, але зрозуміла, що це не моє і поринула у творчість. Працювала у магазині все для творчості Нand made. До ковіду облаштувала там куточок і проводила майстер-класи з декору.

Останні два роки зайнялася ще й виготовленням мила ручної роботи, тож коли розпочалася війна, я була в милі в прямому сенсі цього слова, адже перед 8-им Березнем мала багато замовлень.

До останнього не вірила у те вторгнення, надіялася, що все вирішиться дипломатично. Хіба можливо повірити, що у ХХІ столітті росіяни, як оті татаро-монголи, «сядуть на коней» й почнуть завойовувати землю?

Того злощасного ранку я прокинулася від того, що сусід кричав по телефону: «Включайте новини й швидше збирайтеся – почалася війна!». Я, нічого не розуміючи, також включаю новини – справді, почалася війна…

«Не щодня на твоєму подвір’ї чути вибухи»

Наступного дня міська адміністрація повідомила, що з 11.00 потрібно спускатися у підвали. Син усе розумів, а от донці нічого не говорили: просто не змогли підібрати слова. Чоловік сказав, що треба прибирати у гаражі, де у нас був підвал. Та не дійшовши туди кілька метрів, почули сильні вибухи, здавалося, зовсім поруч: я притиснула доньку до стіни і прикрила її собою.

Куп’янськ навпіл розділений залізною та автомобільною дорогами. Як з’ясувалося пізніше, це підривали мости, які були практично за півтора кілометра від нашого будинку.

Зрозуміло, що зараз можна було б усе робити по-іншому, але тоді ти про це не думав, адже не щодня на твоєму подвір’ї війна починається.

У підвалі просиділи три години, донька сильно тремтіла, піднялася температура до 38° С. Після цього ми тиждень ночували поряд у шкільному підвалі – вона навіть найменшого стукоту боялася, відразу ховалася у підвал. Потім умовили ночувати у бабусі на першому поверсі, згодом вона перестала боятися, ночувала вже вдома на підлозі в коридорі: прочитала десь, що так безпечніше.

«Виявилося, честі в них немає»

Уже 27 лютого російські війська зайшли в місто, адже через Куп’янськ можна виїхати на Луганськ, Харків чи Ізюм. Напередодні мер опублікував відео, де повідомив, що російські війська проходитимуть містом і цивільних не чіпатимуть. Хтось із містян обурювався, що здали місто без бою, хтось розумів, що сили нерівні й підтримував міське керівництво.

Безліч військової техніки їхало прямісінько під нашими вікнами. Спочатку ніхто з дому не виходив, містяни боялися, навіть автобуси не ходили. 1 березня місцевий активіст Микола Маслій організував мирний мітинг «Куп’янськ – це Україна», на який прийшло багато людей. Проте Миколу прямо з мітинга запросили поспілкуватися і він повірив у їх офіцерську честь – пішов. Як виявилося, честі в них немає – його й досі не відпустили. На початку окупації було багато волонтерів, активістів, але згодом всі потроху почали виїжджати.

Російські солдати зайняли всі адміністративні споруди, поліцію, Укртелеком тощо. Скрізь поставили свої блокпости: під’їжджаючи, маєш приготувати документи, опустити тоноване вікно, якщо ж ні – його виб’ють. Чоловіків роздягали до пояса, оглядали, чи є синці від прикладу, тату, якісь символи. Якось зупинили мого сина: «Медленно достал руки из карманов, поднял вверх, достал паспорт!».

Бридко, їх було настільки багато, що ходили містом наче вдома. Скуплялись у магазинах, на ринках, а люди продавали – куди ж діватися. А якось почула, як один російський офіцер обурювався, що в них у росії продукти дешевші, і ледь стрималася, щоб не відправити його вслід за їхнім кораблем.

Одного ранку у наш район приїхало 17 одиниць різної техніки і з неї почали висипатися російські солдати. Здавалося, що це була якась паралельна реальність, важко було повірити, що це відбувалося на твоїх очах. Орки повністю екіпіровані, зі зброєю починають сунути однією стіною: ховаються за дерева, визирають із-за стін і по одному заходять у всі під’їзди та будинки. Проводили обшук, проте до нас черга не дійшла.

«Окупація – це хибне поняття тиші, я б назвали це так: «Тихо! О-ку-па-ція!»

Окупацію Куп’янська розумію так: усі телефонують та говорять, що у нас тихо! Але окупація – це хибне поняття тиші, я б назвали це так: «Тихо! О-ку-па-ція!».

Це те, коли страшно говорити навіть зі знайомими, бо хтозна, як людина налаштована. У будь-якому місті є налаштовані проросійськи люди. Найбезпечніше місце поговорити лише у квартирі з рідними, та й то пошепки.

Окупація – це коли ти боїшся вийти з будинку, не почистивши свій телефон. Видаляєш фото, відео, переписки у месенджерах, кеш, історію пошуку в YouTube та Google, практично все. А якщо знайдуть щось проукраїнське, слово орки чи вислів путін … – це вже претензія поговорити чи повезти вас у їх відділок.

Головне завдання в окупації – вижити, а якщо партизанити, то по-тихому. Зовсім недавно нам розповіли, що в Куп’янську двоє хлопців викрикнули «Слава Україні», коли орки, патрулюючи місто, проходили повз. Хлопців затримали й так побили, що один навіть з ліжка встати не міг. Затриманих змушували співати російський гімн. Не знаєш, били і знову змушували співати, знову били. Ще між собою орки сміялися і жартома сперечалися, хто з них кров та мізки відмиватиме зі стін.

«Люди готові жити в окупації, але ніхто не погодився жити на ворожій землі»

Хтось відразу виїхав, а ми про це не думали ні в лютому, ні в березні, ні у квітні, сподівалися, що все незабаром закінчиться й орків відтіснять назад. Здавалося, що по-іншому й бути не може: ось-ось підійдуть наші, звільнять наш Куп’янськ, та сили тоді були нерівні, й наші разом з ТрО відступили до Харкова…

Ми досиділися до того, що вже чоловіків від 18-ти до 60 років не випускали на підконтрольну Україні територію, хоча до росії – будь ласка, виїжджайте.

Спочатку з місцевим перевізником намагалися автобусом виїхати транзитом до росії, далі – до Європи і повернутися в Україну. Під’їжджаємо до кордону, отримуємо імміграційні бланки, проте тут нам повідомляють: заїхати до росії можна – виїхати неможливо. Тож автобус з усіма пасажирами повернувся у Куп’янськ. Тобто люди готові жити в окупації, але ніхто не погодився жити на ворожій землі.

Згодом поповзли чутки, що не випускають навіть чоловіків-інвалідів і хлопців з 17 років, тож вирішили їхати без чоловіка. Таке рішення важко було прийняти, але перш за все я думала про дітей. Зовсім скоро сину 17, наступного року має вступати до вишу. Не дай, Боже, 1 вересня розпочнеться навчання за їх брехливою програмою?! А я не хочу, щоб росіяни перевернули з ніг на голову всю історію і розповідали моїм дітям, хто такі нацисти, бандерівці та як вони нас визволяли.

«Чоловіки ридали і ніхто не соромився сліз»

Той самий перевізник почав потроху вивозити жінок і дітей за межі окупаційної зони: хтось їхав до Києва, хтось на західну Україну, хтось у Польщу чи ще кудись. Так, за гроші, і не кожен міг собі це дозволити, але той чоловік ризикував життям, адже щоразу перетинав лінію фронту.

Оскільки не було зв’язку, щоб домовитися та обговорити деталі переїзду, потрібно було щодня приходити на стоянку до офісу перевізника.

Мій чоловік придбав нам квитки, як виявилося, вже на останній рейс – більше автобусів із Куп’янська не випускали. Мої батьки відмовилися їхати, чоловіка не випускали, тож довелося їхати разом із дітьми та свекрухою.

Усіх жінок проводжали чоловіки. Я ніколи не бачила, щоб стільки дорослих чоловіків одночасно ридали, як діти: тоді ніхто не соромився своїх сліз. Бо ніхто не знав, коли побачить своїх матерів, жінок, дітей, та й чи побачить взагалі.

Від Куп’янська до Харкова дорога була важкою, хоча вони тут ідеальні. Якщо зазвичай шлях займав 1 год. 45 хв., то через блокпости, перевірку, міни дорога зайняла дванадцять з половиною годин.

«Я так ще ніколи не принижувалася»

Під час перевірки на блокпосту всі з речами виходили з автобуса, ставили в ряд. Орки рилися у кожній сумці, передивлялися документи, переглядали всю інформацію у телефоні, якщо щось не подобалося – розбивали смартфон. І таких випадків було багато. А потім між собою вихвалялися: «Сколько сегодня телефонов разбил, два? Мало, нужно было больше!».

У селі Веселому на одному з блокпостів нас попередили, що у Савенцях, де росіяни розмістили свій головний штаб, нас можуть не пропустити.

Тож водій попередив, що потрібні дві особи, які мають допомогти йому переконати орків, чому нам усім потрібно дозволити виїхати на підконтрольну Україні територію. Оскільки мені вигадувати нічого не треба (мала вагомі причини), я зголосилася піти.

У моєї доньки сколіоз: вона з п’яти років 16 годин на добу носить пластиковий корсет Шено та щодня робить гімнастику Шрот. Оскільки дитячий організм швидко росте, корсет доводиться періодично змінювати і саме в травні нам потрібно було це робити.

Усі документи, направлення на руках, корсет на дитині – чим вам не аргумент? Таких лікарів в Україні лише три, і двоє з них у Харкові, тож переконуємо, що їдемо саме до лікарні.

Аби аргументів було ще більше, переконувати орків також іде жінка з Ізюма. Для розуміння: в автобусі їхали переважно вагітні, хворі, жінки з дітьми…

З того, що відбулося далі, скажу одне – я ніколи ще так у житті не принижувалася. Під’їхали на блокпост, починаємо наводити аргументи, розповідаю про хворобу дитини. «Езжайте в росию, там тоже есть врачи! Оформите статус беженки и будете там лечиться!».

А ми їм: ми не біженці, не треба нам до росії! Я хочу до Харкова, лікуватися у нашій лікарі, там наша історія хвороби, документи. Це ж не мені, це дитині треба!

Вони лише усміхаються, починають маніпулювати, «езжайте тогда назад! Вы же не самоубийцы – Харьков обстреливают! Все, кто туда едут, назад уже не возвращаются!».

Все що ми говорили – марно. Я трималася, як могла, але сльози лилися самі собою: відвернуся, ковтну сльози і знову намагаюся щось пояснити, довести. А в однієї вагітної дівчини навіть істерика почалася: її трясло, вона плакала, кричала.

Спочатку їх було двоє, пізніше вже ціле стадо: їм було байдуже до наших сліз, вони всміхалися: «Перестаньте играть на публику!». В результаті автобус розвертають, і моя надія остаточно згасає.

«Приготувалися – це була лише репетиція»

Їдемо назад, аж раптом водій каже: «Так, приготувалися, це була лише репетиція, їдемо на інший блокпост до Волокового Яру!». Виявляється, до Балаклеї можна під’їхати з двох боків, там спілкувався лише водій і нас нарешті пропускають. Як передали згодом самі росіяни, цей пропуск до України виплакали жінки й діти, які там стояли, тобто все було недаремно.

Між російським та українським блокпостами три повністю заміновані поля, тобто в прямому сенсі ми проїжджали лінією вогню. Автобус ледве їхав. Виглянувши у вікно, можна було побачити, що все узбіччя всипане мінами, а судячи з тиші, що панувала в автобусі, можна було зрозуміти, що це бачили всі пасажири.

І тут на горизонті з’явився блокпост з українським прапором: нарешті! Стільки емоцій тоді було! Відкриваються двері й заходять наші, українські воїни: «Доброго дня, вітаємо вас в Україні! Ми раді, що ви виїхали з окупації!».

Нам заносять печиво, цукерки, цікавляться, як доїхали, тиснуть руки – словами не передати, наскільки ми були щасливі. Воїни почали виходити зі своїх схованок, вітатися, посміхатися, адже вони теж не щодня бачать, як з окупації виїжджає цілий автобус! Це справді було дивом.

Потім водій привіз нас у Бориспіль, де на нас уже чекала сестра мого чоловіка.

«Доброго вечора, я з України!»

З окупації чоловік намагався виїхати тричі – та все марно. Зв’язку не було, та іноді були дні, що можна спіймати зв’язок на одній місцині – тоді він разом з іншими жителями міста «кукували» там, аби зателефонувати рідним.

Якось знову з’явилася мережа, а чоловік усе не телефонує. Хоча й розумію, що почую «абонент поза зоною», набираю його номер. І уявляєте, він бере слухавку й каже, що зараз говорити не може.

Пів години знову без зв’язку, я не знаходжу собі місця, аж  раптом дзвінок: «Доброго вечора, я з України!». Моєму щастю не було меж – чоловік перейшов на підконтрольну Україні територію!

Якось він дізнався, що росіяни можуть перевести українців через лінію фронту у селі Печеніги й вирушив туди. Там люди переходили через зірвану дамбу, а далі російські військові за гроші дозволяли перейти через лінію вогню до українського блокпосту. Так-так, вам не почулося, росіяни теж полюбляють долари, тож за такий собі «квиток» до України чоловікам доводилося віддавати останні гроші.

Пізніше з’ясувалося, що разом із моїм чоловіком лінію фронту переходило ще близько 70 осіб, як дорослі, так і малі.

За словами чоловіка, коли знаходилися на підконтрольній росії території – ЗСУ, не знаючи про цивільних, саме обстрілювали росіян. «Переждите здесь у рова, только акуратно, ни шагу влево, ни шагу вправо – с одной стороны мины, с другой растяжки…», – попереджували росіяни. Та щойно цивільні перейшли поле бою, як росіяни завдали удару у відповідь. Тож наші бійці швидко помістили всіх до окопів. Заспокоїли, нагодували й допомогли евакуюватися з гарячих точок.

З чоловіком зустрілася через місяць, і досі не вірю тому щастю, що ми знову разом. Сподіваюся, що зовсім скоро ми повернемося до своєї домівки у рідний, український Куп’янськ.

Записала Марина ГРИЦЮК, «ТС»

Share Button