«Краще бути прикордонником чи морським піхотинцем, аніж «Азовцем» у полоні»: Катерина Черненко розповідає про сина Івана

«На перший погляд, я звичайна молода жінка й, можливо, не відразу зрозумієте, як насправді мені важко. Відчуття, ніби звалили на мене величезну бетонну брилу», – так говорить про свої почуття мами Катерина Черненко, яка чекає на сина із самого пекла. IMG_20220601_204606

На початку повномасштабної війни з росією – із Маріуполя, сьогодні – з рашистського полону. І я намагаюся стримувати хвилювання, щоб не завдати їй ще більшого болю. Утім жінка мужньо тримається і багатьом людям, які нарікають на життя в тилу, ще треба в неї повчитися стійкості.

24-річний Іван Черненко – незламний боєць полку «Азов», справжній патріот України, мужній захисник Маріуполя, воїн свободи, честі та гідності.

Саме про свого сина Івана кореспонденту «ТС» Катерина Черненко розповіла стільки цікавого, що вистачило б не на одну розповідь і не на один газетний матеріал. Ми говорили про збереження сімейних традицій, дитинство Івана, вступ до полку «Азов», війну, мужніх героїв Маріуполя і незламну «фортецю» «Азовсталь», втрату друга та ворожий полон.

Про жорстоке сьогодення – далі тільки в «ТС».

«По-іншому жити вже не вміємо, бо любов до України з молоком матері привита»

– У нашій творчій сім’ї всіх виховували патріотами – своєї землі, своїх мови та культури. Мій батько – шістдесятник, рухівець Микола Петлицький, двоюрідний дід – Віктор Йова. Тож у нашій родині діти ходили до музичної школи, пам’ятали своє коріння та добре знали історію України – основні дати визвольної боротьби, героїв країни, українські традиції тощо. Вишиванку мала від самого народження, в ній ходила на всі свята. Уявляєте, день народження леніна, а я йду до школи у вишиванці.

Все йде із сім’ї – свята у нас завжди були справжніми, українськими. Наприклад, на Різдво готували 12 обрядових страв, колядували, на Великдень розмальовували писанки… Я завжди дотримуюся посту, так бабуся навчила. І якщо від самого народження зростаєш у таких традиціях – жити по-іншому вже й не можеш, бо любов до України з молоком матері привита. Тож і своїх дітей – Івана та Софію, виховувала так само. Завжди потрібно починати з себе, а дитина вже повторюватиме те, що бачить.

Варто пам’ятати, хто ти є і якого ти роду. Батько завжди говорив «Без своєї ідентичності ти ніколи нікому не будеш цікавий. Що ти несеш, якщо навіть не говориш рідною мовою? Такі люди нецікаві як особистість, втрачають себе і стають безликими».

«Софійка сміялася: «Однолітки ходять на побачення, а Іван з автоматом кругом будинку бігає»

– У дитинстві Іван був усміхненою, доброю, відкритою дитиною. Коли пішов до садочка, вже добре розмовляв, але був ще тим мовчуном, тому вихователі, бувало, дивувалися: «Ой, він у вас розмовляє? Ще й так гарно!».

Повертається із садочка і говорить суржиком, то я його виправляю: «Іванку, немає такого слова, хай краще дітки повторюють за тобою правильно».

Ще додам: сина ніколи не називала Ваньою – завжди Іваном. Та й він сам на себе малим говорив «я Аванко».

Син любив спорт, тож пізніше став відвідувати секцію боротьби, це йому подобалося. Діти часто сходять з дистанції, а він молодець, не зійшов, ще й на всіх змаганнях виборював призові місця – перше або друге.

Іван довго грався з дитячою зброєю, то Софія, яка на три роки молодша за брата, піджартовувала над ним: «Однолітки вже на побачення ходять, а ти й досі з автоматом навколо будинку бігаєш разом з дітьми!» Ще й у ванні одні солдатики були: вода вже холодна, а в нього все бої, війна.

Якось товариш приніс йому книгу про стрілецьку зброю, яка стала його настільною. Він її дуже любив й час від часу перечитував.

«Хочу піти в «Азов». Вони – найкращі!»

– Іван дуже хотів вступити до університету на військовий факультет, але мав низький рівень англійської мови, тож вирішив спробувати інші способи, щоб потрапити туди. Вступив до Київського НУБіП на екологічний факультет, але, провчившись перший курс, полишив навчання. Я коли дізналася, думала збожеволію: «Іване, що ти робиш?» А він мені: «Все одно не працюватиму за професією». Тож, казав, шукатиме роботу до душі, а за бажанням знову вступить до університету – переконав.

Далі були звичайні важкі й нецікаві роботи, проте добре оплачувані. Згодом почали надходити повістки. «Іване, що робитимемо?». Й син вирішує, що треба йти на контракт, тоді буде дорога навчатися у військовому виші. Я його підтримала і вважаю, що правильно зробила, адже це його вибір.

Спочатку думав іти до прикордонників, та якось видав: «Хочу піти в «Азов», бо вони – найкращі!».

Тоді Івана особливо вразив відбір до «Азова»: аби кого туди не брали. Спочатку до Києва з’їжджаються претенденти зі всієї країни, проходять співбесіду, надають фізичні дані, складають психологічний тест. Коли Іван разом із другом Микитою Белименком вступили до полку спеціального призначення «Азов», я за них так раділа. А як раділи вони: розповідали про відбір, навчання, ідеологію «Азова», грамотних, професійних командирів.

Далі хлопців направили на тримісячні курси молодого бійця, де потім знову мав бути відбір. Ті місяці бійці жили та навчалися у суворих умовах на окремому полігоні, де немає телефонів, а перші дві доби практично були на воді й мінімумі їжі. Багато навчали топографії, історії України, медицині, стрільбі, фізичній підготовці, а потім екзамени, які скласти не так легко. Окрім того, були марш-кидки на 40 км, психологічний тиск – до полку проходив той, хто виживав. Щоб отримати шеврон – потрібно його заслужити.

Іван завжди мав загострене почуття справедливості, тож йому подобався такий вишкіл, бо в результаті до «Азова» потрапляють найкращі, найрозумніші, найсильніші, найвитриваліші. Більше того, біля нього завжди були однодумці, і це його дуже тішило.

Більше про відбір можна дізнатися на YouTube: Рекрут. Відбір до «Азова».

«Перші дні війни: дітки просять їсти, а в мене лише два снікерси…»

– Війну син зустрів на навчальній базі Національної гвардії в Золочеві Львівської області. І того ж дня бійці всім складом поїхали на передову – до Маріуполя. Пам’ятаю цю дорогу наших переживань: тут ворожі ракетні обстріли всієї країни, а хлопцям їхати з Карпат аж до Маріуполя. Вже мали б і приїхати, а Іван слухавки не бере. Тож телефоную Микиті, який був уже в частині: «Іван приїхав?». «Ні, ще немає», – відповідає той. Далі ми просто почали спілкуватися, аж раптом: «О, Іван до частини зайшов!» Я так зраділа, що тепер вони будуть разом, аж спокійніше стало на душі.

За весь час перебування Івана в «Азовсталі» не можу сказати, що в нього були якісь моменти відчаю: відповідав дуже коротко, і я розуміла, що він не має часу виписувати поеми. Що він може написати – якщо увесь час воює?! Сама ж телефон із рук не випускала ні на мить – чекала хоча б на маленьке повідомлення, та першою ніколи не писала, боялася відволікти.

«Мамо, ховайтеся до підвалів, не підходьте до вікон», – постійно нагадував Іван на початку війни, хвилювався за нас. А ще просив не ігнорувати повітряні тривоги, бо у Маріуполі сирена звучала лише першого дня війни. Потім, коли ракети вже падали на голови, люди зрозуміли, що треба ховатися в підвали.

Син розповідав про місто, ніби про страшний сон: всі будинки розбомблені, люди на вулицях просять їсти, тож «азовці» допомагали, рятували, годували мирне населення. А якось Іван розповів: «Підбігли дітки і просять їсти, а в мене лише два снікерси – віддав, не можу інакше…». За його словами, просити про допомогу можна було лише у військових – це розуміли і дорослі, й діти, і самі військові.

Поки був зв’язок, Іван телефонував, потім лише писав. А коли вони потрапили в оточення, якось син сказав: «Мамо, тут справжнє пекло, бомблять з усіх сторін: із землі, з моря і з неба, здається, що всі сили кинуто на Маріуполь». Проте сам ніколи не жалівся, увесь час запитував «як ми?».

«Піймав маслину» й не зізнається, та мамине серце все відчуває…»

– 31 березня я разом з донькою Софією та її нареченим були у моєї рідної сестри у Львові. Того дня так важко було на душі, вийшла в садок розвіятися, там так гарно цвіли квіти. Та відчуття тривоги не полишало, відчувала, що щось має статися чи вже сталося, і як заплачу. Хоча я ніколи не була плаксивою, та серце тужило, ніби щось відчувало.

І тут через деякий час мені пише мама одного з товаришів Івана: «Катю, як там Іван? Богдан сказав, що його поранило…». А я нічого про це й не знала…

Божеволію та чекаю, коли Іван напише. Написав, але і словом не обмовився про поранення, то я запитала, як він? Ще й додала, що відчуваю, що щось сталося, але він запевнив: «У мене все добре». Вирішила не говорити, що знаю, а собі вже надумала найстрашніше.

Та потім Софіїна подруга, яка виїхала до Німеччини, надіслала відео, де Івана евакуюють. Його він устиг опублікувати в Instagram, а від нас приховав правду. Ще й підписав відео: «піймав маслину».

Після того відео мені стало легше – руки й ноги на місці, евакуювали – це головне. В думках малювала собі картину в рази гіршу. Передивлялася те відео стільки разів, що все у ньому вивчила до найменшої деталі.

Пізніше Софія не витримала і зізналася Івану, що ми вже все знаємо. Тож потім попросила, щоб краще говорив прямо, я ж все одно все відчуваю. Так він розповів мені про те, як отримав поранення ноги під час виконання бойового завдання, а куля пройшла на виліт. Писав: «Усе добре: лікувати нічим, та рана вже загоюється». Під час поранення Іван розбив телефон, тож після того лише писав у соціальних мережах, коли брав телефон у побратимів.

Розпитую у лікарів про поранення сина, кажуть, три місяці точно на ногу стати не зможе, мовляв, з такими травмами люди у гіпсах ходять. А Іван вже через кілька тижнів почав ходити, про що я теж дізналася в останню чергу.

Син у госпіталі, а в новинах кажуть, що «на «Азовсталі» розбомбили госпіталь: снаряд потрапив до операційної». Я перелякана, бо знаю, що моя дитина десь там, а на зв’язок не виходить.

Моєю єдиною ниточкою, за яку я щосили трималася, був його побратим Влад, якого просили надсилати хоча б крапочку, аби знати, що з сином все гаразд.

На зв’язок Іван не виходив 18 днів, і тут приходить повідомлення: «Мамо, все добре, я живий!». Я в сльози, це було найкраще повідомлення у моєму житті.

«Маріуполь це вже одна братська могила, аби хоча б знати місце, де він загинув»

– Я ніколи не запитувала, що їли чи пили, бо розуміла, там немає чого їсти і пити. Якось чоловік розмовляв з Микитою, і той розповів, що харчуються один раз на день тим, що знаходять під час боїв, пересуваючись розтрощеними будинками, і «жували те на ходу».

Час від часу цікавилася у сина, як його товариш. 14 квітня опівночі я запитала в Івана: «Як Микита?», і того ж вечора дізнаюся від його побратимів, що «сьогодні Микита загинув». Мені не віриться, здається, що це сон чи якась неправда, тож випила заспокійливе і заснула. Лише зранку усвідомила сказане, «вила» весь день, не могла заспокоїтися, я ж його з дитинства знала. «Як він загинув?» –  запитала в Івана. Це для мене важливо… Пише, що від снаряда танка, а разом із ним було ще п’ять побратимів. Мабуть, такою тактичною групою ховалися по напів зруйнованих будинках, а росіяни навмисно їх бомбили, бо знали, що там ховаються хлопці.

Оскільки у Микити не було батьків, зв’язалася з його опікуном: тіла хлопця і досі немає, росіяни навіть тіл рідним не віддають. Маріуполь – це буде одна братська могила, аби знати хоча б місце, де він загинув.

Погані думки завжди лізуть у голову, не дай, Боже, станеться найстрашніше і в мене відберуть дитину – Маріуполь для мене стане місцем паломництвом. Завжди відганяю їх.

«Виходить з «Азовсталі», спочатку зраділа, а потім усвідомила – син іде до рук найстрашнішого ворога»

– Незабаром син попросив мій номер телефону. Повідомлення я побачила лише за 15 хвилин, як же себе сварила, адже на війні кожна хвилина дорога! Так боялася, що вже не побачить цього повідомлення, побачив, написав, що на зв’язку не буде дуже довго.

Коли почали виводити бійців з «Азовсталі», їх знімало пропагандистське російське телебачення й Іван чітко потрапив у кадр, де видно, як впевнено він іде, наче й не поранений, наче йому не болить, а, може, кожен крок дається через біль, та він цього не показував…

Коли побачила, як Іван виходить, спочатку відчула радість: не летітимуть на голови снаряди, а потім усвідомила, син іде до рук найстрашнішого ворога. З іншого боку зрозуміла, що ці кадри облетіли весь світ – тож хоча б якийсь контроль є. Та мені все одно страшно, адже віри росіянам немає.

Бійці «Азова» воювали до останнього: жоден ворожий окупант не зайшов до жодного із бункерів, хоча росіяни вже й були на території заводу. Мені байдуже, що говоритимуть на російських телеканалах, для мене вони всі залишаються героями.

Зараз бійці полку «Азов» в полоні – найгірше, чого вони боялися. Краще бути поліцейським, прикордонником чи морським піхотинцем, аніж «азовцем» у полоні. Адже у росії їх так демонізували, виставивши справжніми нацистами, що страшно навіть подумати, як сильно їх там бояться і ненавидять. Хоча ж половина бійців російськомовні, адже в полку багато місцевих – маріупольців й одеситів, але точно справжніх патріотів своєї країни.

Командири полку вже зв’язувалися з рідними, але точно сказати, як там відбувалася розмова, ніхто не може, а раптом під дулом автомата?

Востаннє з сином спілкувалася 17 травня, а 27-го до мене телефонували зі Швейцарії з Червоного Хреста й повідомили, що мій син живий. Окрім цієї, жодної інформації – де він, як він і в яких умовах?

Моя мама телефонує, запитує, як там Іван, я її заспокоюю, адже вірю, що вони настільки підготовлені, що навіть у полоні знають, що говорити, як поводитися – витримають, мають витримати».

А автор цих рядків упевнена, що витримає і ця мужня жінка, витримають сотні інших матерів і дружин захисників України. Зараз вони всі разом, разом із керівництвом країни боротимуться за їх повернення додому. Бо вони – «жінки із сталі».

Марина ГРИЦЮК, «ТС»

*  *  *

Фото керівника пресслужби полку «Азов» Дмитра Козацького із заводу «Азовсталь» облетіли весь світ і вже увійшли в історію героїчного опору України у війні, яку розпочала росія.

Завдяки цим світлинам світ побачив обличчя мужніх захисників Маріуполя. Це він автор вже легендарної фотографії «Світло переможе». Військовий також відомий виконанням під звуки обстрілів пісні-переможниці Євробачення «Стефанія» і своїм відео «Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі». Варто додати, що саме Дмитра називали «очима» та «голосом» «Азовсталі».

 

Share Button