«Не час споглядати за людським горем з екранів телевізорів – варто робити щось більше»

Відновимо, відбудуємо

IMG_5034Два місяці тому брати Євген та Павло Бевзенки організували Бориспільську бригаду швидкого реагування «Help Village», аби допомогти мешканцям деокупованих сіл Київської області розбирати завали знищеного чи зруйнованого житла.

Минулої суботи журналістка «ТС» разом з ними відвідала одне із сіл Броварського району, що постраждало внаслідок рашистської окупації, на власні очі побачила жахіття війни, долучилася до роботи волонтерів та поспілкувалася з жителями, які жили в окупації. Про побачене, почуте, пережите – далі в матеріалі.

20220531_161640

Створили бригаду з допомогою соцмереж

Про бригаду дізналася від сусіда Влада, коли якось зупинилася перекинутися з ним кількома словами на сходовому майданчику нашого будинку. Він їздить допомагати щоразу тільки-но випадає нагода, адже радий хоч чимось бути корисним своїй країні.

Телефоную одному з організаторів, пропоную допомогу, напрошуюся у поїзду.

Євгену Бевзенку 38 років, раніше служив, після мобілізації допомагав побратимам. Чоловік має сім’ю – дружину, дитину, у мирному житті працював техніком в Міжнародному аеропорту «Бориспіль», встиг побудувати дім. Під час повномасштабного вторгнення росії став до лав ТрО, нині перебуває в резерві.

Тільки-но населені пункти Київської області визволили від окупантів, Євген та Павло відразу об’їздили сільські ради Броварського району та запропонували свою допомогу, залишаючи номери телефонів. Свої контакти залишили у Лук’янівці, Гоголеві, Рудницькому, Новій Басані, Старій Басані й інших селах.

«Уже через кільки днів до нас почали звертатися люди. Спочатку їздили допомагати невеличкою бригадою разом із братом, рідними, кумами, друзями, згодом почали приєднуватися й інші волонтери. На сьогодні розібрали вже шість домогосподарств, деякі вже й почали відбудовуватися.

За допомогою соціальних мереж та вже створеної групи в месенджері з добровольців, які у перші тижні війни допомагали рити окопи, зібрали бажаючих розбирати завали у селах. Спочатку жартома обіцяв хлопцям цигарки, смачну їжу та знайомство з симпатичними місцевими дівчатами», – посміхаючись, розповідає Євген.

«Перше, що запитують, а чи проводилися там роботи з розмінування? Відразу повідомляю, що мінери обстежували прилеглі території шкіл, садочків, уцілілих будинках, проте, щоб розмінувати зруйнований будинок, потрібно повністю розібрати руїни. А ми тоді що робитимемо? Дякувати Богу, поки нічого не знаходили, але маю певні знання з виявлення ВНП, тому прошу не чіпати підозрілі предмети.

Однак і без того побутових травм вистачає: минулого разу постраждало троє людей. Один голову розбив – невдало стіну валив, інший палець, третій теж поранився. Тому щоразу сподіваємося на сумлінність та уважність кожного з працюючих», – наголошує Євген.

За його словами, розбирати завали їздять двічі на тиждень близько 40 осіб. Поїхало б і більше, але є проблеми з транспортом. Брати організовують автобуси, які безкоштовно надають підприємці. Спочатку їздили своїм коштом, а потім паливо почали надавати активісти та адміністрація села. Проте місць навіть в автобусі не завжди вистачає для всіх бажаючих.

Окрім того, придбали 10 комплектів лопат, відер, рукавиці та маски, планують закупити ще ломи та кувалди. А на майбутнє планують мати загалом 34-35 комплектів, аби забезпечувати всіх.

Організатор розповів і про волонтерські донати: «Вже зібрали близько 35000 грн, із них 6000 передали Миколі Петровичу Дяченку, будинок якого вщент зруйновано. Звісно, це крихта, адже зараз чоловікові ніде жити і доводиться перебиватися почужих  хатах. Тому збираємо кошти, аби придбати для нього невеличкий дерев’яний будівельний будиночок, який коштує 135000 грн».

Сьогоднішнє завдання у Світильні

28 травня разом із чоловіком та ще трьома волонтерами (сусід Влад, його брат Сергій та Тетяна) власним авто приєднуємося до бригади швидкого реагування, яка їде в село Світильня Броварського району. Село перебувало в окупації з 8 по 30 березня. Орки у Світильні пошкодили 118 будинків, близько 30 вщент зруйновано.

Якщо бажаєте долучитися, зверніть увагу: о 08:00 автобуси рушають з вулиць Новопрорізна та Франка, тож варто прийти заздалегідь. Перш за все, потрібно повідомити організаторів про свою присутність, щоб про вас не забули, та зайняти місце в автобусі, адже їх кількість обмежена.

За майже 20 хвилин проїхали половину шляху, та війна вже нагадала про себе. Ось простріляний орками вказівник «Броварський район», далі подірявлені снарядами паркани, вибиті вікна у будинках, знівечена важкою технікою дорога… І чим далі їдемо, тим частіше трапляються обвуглені дерева, повалені паркани, продірявлені чи вщент зруйновані будинки, згарища, спалені авто та російські БТРи.

Здавалося, що навіть у повітрі відчувається страшна суміш відчаю, болю, страху і ненависті. І найголовніше – як таке могло статися у ХХІ столітті?

Під’їжджаємо на місце. На цій вулиці рашисти підірвали установку «град», яка вибуховою хвилею зруйнувала та пошкодила всі господарства навколо. Сьогоднішнє завдання волонтерів – завершити демонтаж печі в будинку Миколи Дяченка.

Волонтери приступають до робіт, а я спілкуюся з місцевими жителями – і кожен прагне поділитися власними переживаннями, власним болем, бо ті рани ще ой як довго не загояться – хтось розповідає про життя в окупації, хтось про волонтерство, а хтось, як залишився без житла і тепер не знає де і як жити.

IMG_5318

ЗГАДУЮТЬ ЖИТЕЛІ СВІТИЛЬНІ

Катерина-Іванівна-КоцюбаКатерина Коцюба: «У хаті й досі відчувається запах тієї  паскудної пилюки»

У будинку Катерини Іванівни Коцюби і досі відчувається «запах паскудної пилюки», що її здійняли рашисти, адже через вибухову хвилю в будинку повилітали вікна, місцями просіла стеля, навіть дверцята з шафи зірвало.

«Коли сильно гупало, ми з двоюрідним братом, який живе по-сусідству й лишився без дому, ночували у погребі мого сина», – згадує життя в окупації бабуся.

Розповідає, що російські солдати до неї приходили разів зо п’ять. Двічі приїжджали на велосипедах з каністрами – просили бензин. Понишпорили подвір’ям, заглянули в автомашину і поїхали.

«Спочатку їх було небагато, а потім, як та сарана, налетіли з усіх сторін – вікна розбивають, крадуть, магазини грабують. Якось бачу, що рашисти вже по двору сина ходять, підходжу. Один вже на другому поверсі, та, побачивши мене, вибіг, став навпроти й розвів руками «Бабушка, смотрите, я же ничего не взял».

А вже останнього тижня окупації вони (російські окупанти – ред.) розвалили паркан у брата і притягли на його подвір’я свою техніку і весь день стукали, мабуть, ремонтували, та нічого не вийшло, тож вирішили підірвати.

«Нас попередили, що о 06:00 підриватимуть, щоб ховалися до погреба. Приїхали, підірвали п’ятим пострілом і все навкруги почало летіти з неймовірною силою. Відразу з’явився кілометровий стовп диму, скрізь все горіло майже півтори доби. У той момент я стояла в кухні: скло з вікон, посуд, стіл – все летіло на мене. Майже відразу прибігла Наташа, забрала до себе, допомогла з ранами та нагодувала.

Це вже друга моя війна. У першу, з німцями, мені було три роки . Друга вже з «путінцями», які поводять себе набагато гірше, ніж німці», – робить висновок Катерина Іванівна.

IMG_4963Світлана Коцюба: «Зруйнували житло, яке будували з чоловіком майже 10 років…»

Світлана та Володимир Коцюби будували будинок понад 10 років, лише на початку року завезли туди кухню. Та сьогодні від будівлі майже нічого не залишилося. Жінка зізнається, коли дізналася про руйнацію, навіть сліз не було, лише думала, «добре, що всі виїхали».

24 лютого, як і всі, вони разом із дітьми, племінниками, зятями та онуками приїхали до села з Броварів, гадаючи, що тут безпечніше.

«Щоразу, коли починався обстріл, доводилося хапати маленьких дітей і бігти до погреба. Погріб великий, тому затягнули туди старі крісла, ковдри, розкладачки для найменших. Знали б, що станеться, заносили б туди і нові меблі.

2 березня виїхав брат чоловіка разом із сім’єю, 4-го виїхали діти, невістки та внуки. З 4 по 7 березня чоловіка не було: спочатку супроводжував дітей, потім був на роботі, він у мене фельдшер, то до села уже не зміг повернутися. Ці дні майже постійно було чути вибухи, тож 7 березня вирішила виїжджати разом зі сватами та їх сином-військовим. Бо поширилися чутки, що сусіднє село вже окупували орки.

Свекруха не захотіла їхати, тож поїхали без неї, я навіть із речей нічого не взяла. Повернулися до Броварів (там маємо квартиру), переночували, а вранці зрозуміли, що там теж небезпечно. Тож 8 березня разом зі свахою та її сином виїхали на захід країни. А коли повернулися, ні села, ні своєї хати не впізнала», – голос Світлани і досі тремтить від хвилювання.

Наталья-ГромНаталія Гром: «Коли орки почули моє «Слава Україні!», вистрелили у повітря»

Завідуюча місцевим клубом Наталія Гром під час окупації допомагала односельцям та підгодовувала собак, які блукали селом. Жінка зізнається, для неї важливіше зробити щось для людей, ніж для себе. Тому сьогодні й допомагає волонтерам.

«Коли орки заїхали до Світильні, то почали ходити вулицями, роздивлятися будинки. Я й собі вийшла, теж ходжу, вони побачили мене, та й назад. Таким чином ганяла їх вулицями.

А якось привіталася з односельцями «Слава Україні!», орки почули та вистрілили у повітря. Потім наздогнали на БТРі, аби перевірити документи, мовчки показала і пішла. Російські солдати двічі запитували мене: «А почему ты не боишься?»».

23 березня Наталія повернулася додому і в одній з кімнат  відчула запах горілого.

«Відчиняю, кімната чорна, обвуглена, потім зрозуміла, що орки зайшли в дім і підпалили мою фотографію на полотні. Та оскільки кімната маленька й кисню у приміщенні не було –  саме й погасло, – одночасно дивуючись та радіючи вцілілому будинку, розповідає жінка.

А потім показує ікону, що вціліла під час пожежі: «Вона мене врятувала».

У Світильні побувала Марина ГРИЦЮК, «ТС», фото автора

Share Button