«Треба було захищати Бориспіль і Київ», – Володимир Шалімов про те, як «варили» їжаки, пекли хліб і гуртувались заради перемоги

Голова депутатської фракції «НАШ КРАЙ» у Бориспільській міській раді, голова правління ПрАТ «Агробудмеханізація» Володимир Шалімов наголошує, що у початок війни не вірив до останнього, але до Штабу оборони прийшов одним із перших.

«Кажу, давайте щось копати, варити, будувати, бо воювати я не вмію», – розповідає він.

З того часу все закрутилося – будували захисні споруди, виготовляли блоки, зварювали їжаки. Були й інші завдання, але говорити про них, зауважує Володимир Ілліч, поки зарано.

Більше про сесії у бомбосховищі, роботу депутатів фракції «НАШ КРАЙ» та «бізнесдипломатію» Володимир Шалімов розповів в інтерв’ю «ТС».

– Менше, ніж за місяць до початку війни ми говорили з вами про можливість військових дій… Морально ви були готові до цього ранку 24 лютого? І якими були ці непрості два місяці війни?

– Я не вірив у війну до останнього – ну, не може цього бути, ну, не підніметься у росіян рука вбивати українців… Думав, ми ж такі схожі народи, історії наші переплетені… А зараз бачу, як ми відрізняємось і як я помилявся.

Знаєте, навіть того ранку, 24 лютого, в мене до останнього була надія, що це якась помилка. Але вже ближче до обіду ми почали готуватись до добровільної евакуації працівників, щоб люди могли вивезти дітей. Телефонували замовникам, щоб обговорити всі моменти по наших об’єктах.

З того ранку і до сьогодні я щодня на роботі, окрім того, працюю у Штабі оборони міста, виконую певні завдання.

Так вийшло, що столичні заводи залізобетонних виробів не працювали, а Бориспіль і Київ треба було захищати. І для цього потрібні були залізобетонні блоки. Цехи працювали у три зміни. Возили в Яготин, Березань… Зварювали їжаки. У мене працювало близько 15 зварювальників. А ще будували захисні споруди. Словом, що могли – те й робили.

Найскладніша ситуація була тоді, коли 100 одиниць ворожої техніки йшли на Бровари та Бориспіль і коли наші ЗСУ їх з честю розбили.

Як спрацювала влада і депутати?

– Штаб оборони міста збирався двічі на день – вранці та ввечері. Питання вирішувались усі – боєприпасів і блокпостів, пального і їжі, патронів і автоматів.

Хто входив до штабу: депутати, голови фракцій, керівники підприємств?

– У штабі не було поділу на депутатів чи виробничників. Можеш виконувати завдання – йди працюй. Я відповідав за інженерну службу. Виготовляли блоки, займались пальним, їздили наші крани, наші машини.

Загалом у штабі були і військові, і тероборона, і депутати. І переляку ні в кого не було, як і думок утекти до Польщі. Всі разом із міським головою працювали на місто, всі були готові його захищати. І якби ті орки зайшли у Бориспіль, то тут би з кожного вікна і підвалу стріляли.

– Ви теж мали зброю?

– Так, мою «Ксюху», цей автомат називається АКСУ. Я ще 25 лютого написав заяву на вступ до добровольчого батальйону, бо інакше б зброю не видали. Навіть маю фото зі свого кабінету, де лежить автомат, три ріжки, шоколадки і бронежилет – такий собі «військовий натюрморт». Ніколи собі такого навіть уявити не міг. Але і зброя була, і паролі, і все по-справжньому.

Паролем була «паляниця»?

– «Паляниця» була найпершою. А ще були «обценьки» і всі міста Полтавської області.

Розкажіть, чим займаються депутати із вашої фракції: волонтерять, воюють?

– Наш Роман Заєць зараз на Світлодарській дузі – 25 лютого виїхав у свою частину. Микола Корнійчук, головний інженер, забезпечував роботу «Парк Тауну» – і магазинчики там працювали. Віра Мазура та Ірина Панкявічене були у школах і годували бійців. Анатолій Тур волонтерив в Іванкові, а Микола Дженжебір – в Кучакові. Ми тримали з ними зв’язок. А отець Микола служив кожен день. Я сам відвідував служби і людей там було багато. У нас ніхто не виїхав.

А як щодо решти депутатів?

– На це взагалі не було часу звертати увагу, я так точно не відслідковував… Хто хотів, той приходив у штаб і казав: «Доручіть мені щось робити». Я й сам прийшов зі словами: «Давайте щось копати, варити, будувати, бо воювати я не вмію».

Сесії проводились?

– Так, одна з них була у підвалі міської ради й онлайн формати були. Рада працювала. Міський голова працював щодня. Ніхто нікуди не втікав.

Як щодо бізнесу – міська рада може запропонувати якісь стимули?

– Перші кроки має робити держава. Можу сказати одне – поки у нас військовий стан, інвестор до нас не заходитиме. А з іншого боку, як його скасувати, як закликати людей повертатись, якщо ніхто не знає, коли і куди прилетить ракета?

Як справи в «Агробудмеханізації»?

– Виживаємо. У нас вийшло на роботу 40 осіб, а у «БКБМ» – 150. Наші люди дуже потребують роботи, але поки живе Україна – і нам буде чим зайнятись.

Є проєкти, які довелось призупинити?

– Усі. Але зараз можу сказати, що ми добудовуємо наш будинок на Головатого. Підписали контракт і почали будувати у Броварах. Проте всі іноземні інвестори контракти призупинили.

У вас доволі тісні робочі контакти з міжнародними компаніями – вони пропонували допомогу? Спрацювала бізнес-дипломатія?

– На жаль, ні. Всі контракти, всі об’єкти відкладено на «після війни».

Чи є серед ваших співробітників ті, хто захищає Україну зі зброєю?

– Так, є, в перші дні чимало наших людей пішло у військкомати. Частина моїх виконробів – в інженерних військах.

Чим вам запам’яталось 24 лютого? Що змінив цей день?

– У нас є кімната, де ми проводимо наради… І ось у другій половині дня один із моїх працівників помітив, що годинник зупинився о 06.50. І я тоді подумав, що це, мабуть, натяк на те, що і нам треба зупинитись.

Що змінилось? Багато чого. У людей почало змінюватись ставлення до свого народу, до своєї землі. Стало менше агресії, а більше співдружності, побратимства.

Оскільки я практично постійно був в адмінбудівлі, то часто відповідав на різні дзвінки. Якось зателефонувала жінка і каже: «Мій чоловік на фронті, а я вдома з двома малими дітьми і не можу навіть вийти, щоб купити хліба». Ми відправили машину, забрали її з дітьми і закупили продукти.

А коли у Борисполі були перебої з хлібом, ми брали борошно у «Перемозі», везли його до нас на «Леваду» і вже там пекли в пекарні одного з магазинів. Виходило непогано, і потім ці буханці ми роздавали.

Всі згуртувались і працювали спільно – ЖЕКи, ОСББ, мешканці. Ніхто жодного разу не сказав: «Мені час додому, я зайнятий чи у мене немає сил». Було поняття совісті й доброти. Раніше я такого не бачив.

Шкода, що за таких умов…

– А саме в таких ситуаціях люди і пізнаються. Я бачив і тих, хто називав себе героєм, а через пів години після вибухів був уже за Дніпром.

На вашу думку, скільки ще триватиме війна?

– Не знаю… все залежатиме від політики. Думаю, поки путін є – у спокої нас не залишить. У нього ненависть до всього українського. Якщо зараз зупиниться, то за рік чи п’ять піде з новою війною. путін – зло, така собі ракова пухлина, і щоб змінити ситуацію, потрібно її прибрати. Як це зробити, на жаль, не знаю.

Що кожен з нас може зробити ще, щоб наблизити перемогу?

– Кожен потрібен на своєму місці – так ми всі працюватимемо задля перемоги. Треба робити те, що вам під силу. Головне – не втрачати надію, бо саме цього путін і чекає.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button