«ТА ЧИ ВТЕКЛИ МИ ВІД ВІЙНИ?..»

Була не готова

«Ви повинні покинути Бориспіль якнайшвидше», – з такими словами до мене звернувся мій чоловік.

Сльози котилися по щоках, груди ніби спазмувало від болю і страху. Куди їхати? З ким? Хто на нас там чекає? – Тисячі запитань, на які не було відповідей. Відчуття тривоги переповнювало, а мозок просто відмовлявся здраво думати.

Я була зовсім не готова до війни! Не готова залишити свій дім, рідних і виїхати одна з донькою. Чоловік наполягав, адже з дня на день біля міста будуть війська окупантів. Ми сварилися, обіймалися, а потім разом плакали. Він запевняв, що все буде добре, що з нами поїдуть його знайомі – колега по роботі Олег, його дружина і їхня шестимісячна донька. Їхати маємо до Литви, оскільки там є знайомі Олега, і виїжджати потрібно завтра. Але від цього мені було не легше. Незрозумілі почуття ніби розривали зсередини, однак щось підказувало, що зробити це треба заради доньки.

Настав ранок. На календарі 7 березня – 11-ий день війни. Валізи, зібрані ще вчора, чекали напоготові. Після тисячі вагань було прийнято рішення – їхати. Знайомі з Києва вже чекали нас у машині. Ще раз оглянувши будинок, ми присіли, як то кажуть, на дорогу. Зціпивши зуби, намагалася бути сильною, витираючи сльози, взяла сумку і вийшла з квартири.

Дорогою не випускала з рук Біблію

Уперше їхали незнайомими шляхами – від міста до міста, від села до села, було враження, що їдеш у нікуди. Хоча ми намагалися обрати безпечний маршрут, але відчуття, що от-от десь на дорозі з’явиться ворожа техніка, не полишало. Біблію, яку мені в дорогу дала моя 90-річна бабуся, не випускала з рук – так спокійніше.

Дорога була важкою. Треба було встигнути до комендантської години десь переночувати. Зупинилися у Вінницькій області. Сім’я волонтерів прийняла нас на нічліг. Дякую цим чуйним людям за їх турботу.

Наступного ранку знову в дорогу. Намагалися не зупинятися, але черги на заправках сповільнювали наш рух. Під’їжджаючи до західного регіону, на душі ставало спокійніше, вже не хотілося пригинатися в машині, ніби зляканий равлик, який ховається у свій будиночок.

До кордону з Польщею було ще далеко, тому знову шукаємо, де заночувати. Це зробити нелегко – Львівська область була переповнена біженцями. Вже під вечір зателефонували волонтери і згодилися прийняти нас у селі поблизу. Ледь встигаємо до комендантської години.

Нас поселили в приміщенні старого спортзалу, де вже були сім’ї з дітьми. Всі виснажені й знервовані. Волонтери запропонували вечерю. Склалося враження, що такого смачного супу з фрикадельками я давно не їла. Наші місця на ночівлю були біля басейну, де стояли ліжка з ковдрами. Підмостивши куртку замість подушки, я намагалася заснути. Та думки не давали спокою, на той момент уже не знаю, чого більше боялася, війни чи невідомості.

Через кордон

Наступного дня прокинулися рано. Подякувавши за теплий прийом, ми вирушили до кордону. Залишалося всього півтори години, щоб полишити батьківщину.

Під’їжджаємо до кордону. За порадою знайомих обираємо місце, де менші черги, тому довго чекати не довелося. Далі машинами вже не можна. Взявши валізи, йдемо пішки. За кілька кроків вже чекав автобус.

Мимоволі згадала свою бабусю, яку під час Другої світової війни насильно вивезли до Німеччини. Вона не знала, чи колись повернеться. Але мала сильний характер, повернулася, і завжди була для мене прикладом незламності й доброти. І це додавало сил.

Щоб не розплакатися, швидко обіймаю чоловіка і разом з донькою та знайомими сідаємо в автобус. Мав право виїхати за кордон і колега чоловіка, оскільки у нього серйозні проблеми із зором.

12 годин – і ми у Вільнюсі

Два контрольні пости, перевірка документів – все це зайняло близько годину, і ми  в Польщі. Я ніколи не була в цій країні: охайні вулиці, чисті дворики, на дахах будинків сонячні батареї.

Автобус довіз нас до невеликої будівлі – приміщення для зустрічі делегацій. Тут чекаємо на автобус, який доправить нас до Литви. Близько 16:00 вирушаємо в дорогу.

За вікном мерехтять маленькі будиночки, поодинокі дерева, а далі лише порожні поля. Сутеніло, час від часу в автобусі чути плач немовлят, які змушені тепер утікати від війни. Краєвиди швидко поглинула темінь. Минали година за годиною. В голову знову полізли тривожні думки… Чому так довго їдемо?

Донька заснула в мене на плечі, починала дрімати і я, але сном назвати то було важко.

О четвертій ранку автобус зупинився. «Можна виходити, ми у Вільнюсі», – голосно сказав водій.

Біженці? Ні, переселенці

З валізами та сумками нас, утомлених дорогою, провели до великого приміщення. Це було приміщення Червоного Хреста. Реєстрація новоприбулих почнеться о восьмій годині, тому доведеться зачекати.

Працівники Червоного Хреста привітно пропонували чай, швидкі сніданки, фрукти, печиво. Сівши на стільчику серед величезної зали з чаєм у руках, ще й досі до кінця не розуміла, де я і що тут роблю. Колега чоловіка заспокоїв, що після реєстрації приїде знайомий і допоможе нам із поселенням.

О 08:00 розпочалася реєстрація. Всі стали в чергу, але щогодини людей прибувало дедалі більше, почалася плутанина. Реєстрація проходила в три етапи: перший – наявність усіх необхідних документів, особисті дані, другий – перевірка даних, відповіді на запитання, третій – фото, біометрія. Коли інформацію буде внесено й оброблено, громадянин України зможе отримати картку – «вид на тимчасове проживання», яка дійсна один місяць. Ця картка дає змогу вільно проживати в Литві, працювати, отримувати медичні послуги, а дітям відвідувати навчальні заклади. Також ця картка діє не лише в Литві, а в усіх країнах ЄС. Картку доведеться чекати 1-1,5 місяця. Як нам пояснили, в Литві немає статусу біженця, всі українці, які приїхали сюди, – переселенці.

Реєстрація зайняла чотири години. У кого з українців не було житла, волонтери допомагали з його пошуком. Нам пощастило, знайомі вже чекали на нас.

Литовці допомагають

Приїжджаємо до готелю. З одного боку високі сосни, з іншого – швидкісне шосе. Над нашими головами пролетів літак – поблизу знаходився аеропорт. Заходимо всередину. Все зроблено зі смаком, любо глянути. Але місць в готелі не вистачає, тому нас п’ятьох поселили в однокімнатний номер. Кімната маленька, але зручна. Домовилися про матрац – ще одне спальне місце.

Українці, які мешкали в готелі, мали безкоштовні сніданки. Також була змога самостійно готувати у кімнаті, обладнаній під кухню.

Нас одразу попередили, що проживати безкоштовно можемо лише місяць. Тому розслаблятися зарано, оскільки житло у Литві знайти не так просто.

Три дні живемо разом зі знайомими, потім ми з донькою переселилися в одномісний номер.

Помалу спливали дні. Ми знайомилися з Литвою, її громадянами, традиціями. І потроху намагалися запам’ятати дещо чудернацькі слова литовської, які чули вперше. Не знаю, на щастя чи ні, але майже кожен п’ятий житель знає російську мову. Не хотіла нею спілкуватися, але це був єдиний вихід знайти з кимось контакт.

На полицях магазинів багато різноманітного товару, але дивина: як виявилося, тут  проблеми з доставкою солі, просто так її в магазинах не знайти. Як пояснила одна бабуся: «росія солі нє дайот».

Литовці добрі й чуйні. Таксисти можуть провезти безкоштовно, бо ти з України. Незнайомі бабусі у магазині можуть пригостити солодощами дитину, бо вона з України. Намагаються вимовляти українські слова, бо ми з України! І це ще не весь перелік, але саме такими людяними жестами литовці допомагали нам почуватися, як удома. Відчувається неабияка підтримка українського народу! В містах проводяться мітинги, співають українських пісень.

Кожної суботи у Вільнюсі волонтери влаштовують табір для дітей з України. Пригощають смаколиками, організовують концерт, шоу талантів, дарують призи. Діти можуть займатися гончарством, малювати картини, зробити аква-грим, різноманітні поробки, які забирають із собою на згадку.

Тут також діють безкоштовні гуртки, заняття з англійської мови для всіх бажаючих.

Якщо потрібен одяг для дитини чи засоби гігієни, волонтери доставляють усе необхідне.

Для українців від держави також є обов’язкова допомога: а це безкоштовний транспорт; продуктові картки на 115 євро; одноразова допомога в розмірі 250 євро (на кожного члена родини); щомісячна виплата на дитину в розмірі 70 євро; набір продуктів та засоби особистої гігієни.

Нове житло

«Світ не без добрих людей» – ми знову вкотре в цьому переконалися. Після закінчення терміну перебування в готелі пощастило знайти нове житло. Одна литовська сім’я згодилася взяти нас до себе.

Їх будинок у передмісті Вільнюса, столиці Литви, достатньо просторий, тому місця вистачало всім. Навкруги сосновий ліс. Взагалі Литва дуже зелена і красива країна.

Тато – Рамунес, мама – Індре, щодня працювали, їх шестирічний син Вітес відвідував садочок, а його одинадцятирічна сестра Ільзе – школу. Майже цілими днями їх не було вдома. Ввечері родина збирається разом, спілкується, читає книжки. Це виховані, освічені люди. З нами вони намагалися розмовляти російською, але знають і англійську. Уважно слідкують за новинами з України, намагаються підтримати, слухають українську музику та з цікавістю намагаються повторити наші слова. Розповідають нам про свою країну, традиції. Ми всі разом відвідали цвітіння сакур, литовські визначні місця та парки.

Цікаво було спостерігати, як моя семирічна донька намагається знайти спільну мову з хлопчиком Вітесом, який взагалі не знає російської. Та виявилося, для гри не потрібні слова – головне процес.

Чи просто жити в чужій родині? Ні, не просто. Здавалося б, добрі умови, хороші люди, ніхто не ображає, свіжа їжа… але так хочеться додому! Тебе ніби розділили на дві половини: одна лишилася в Україні, інша скитається на чужині. І ти не можеш зібрати себе докупи, вирішити, що тобі робити: повертатися і жити під гул сирен чи будувати нове життя тут? Але як будувати його самій, а чоловік, родина? Кожного дня ти слухаєш новини і на душі боляче за всіх українців! Чи легко тим, хто виїхав? Ні, нелегко. Часто мені здається, що мала б залишитися і «пережити» війну вдома, і так було б краще.

Ми вирішили повертатися, оскільки де б ти не був, а серце рветься на Батьківщину.

Я безмежно вдячна родині, в якій ми зараз живемо. Вони стараються, щоб ми почувалися, як удома. Це люди з багатою душею і чуйним серцем. І обов’язково, коли закінчиться ця клята війна, запрошу їх до України.

Я вдячна всім литовцям за організованість, людяність та допомогу. І вірю, що перемога настане дуже скоро і в кожній країні пролунає: «Слава Україні! Героям Слава!»

РАМУНЕС ТА ІНДРЕ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ:

– Ми, литовці, добре знаємо, що означає агресія росії. Ми пережили багато болю, завданого російськими окупантами, і майже кожна литовська родина має історичну рану, залишену рф. Ми приголомшені й обурені російськими звірствами в Україні. Ми читаємо жахливі свідчення українського народу та слухаємо ваші героїчні пісні зі сльозами на очах. Нам соромно, що в XXI столітті в Європі ми стали свідками такої жорстокості та божевілля війни. Водночас відчуваємо злість і безпорадність, що світ ще не засвоїв уроків історії терору та воєн.

Геополітичні механізми, які, на нашу думку, здатні запобігти всьому цьому, виявилися марними. Тому ми робимо все можливе, щоб підтримувати український народ і героїчних воїнів аж до славної перемоги.

Тетяна ЗАЄЦЬ, спеціально для «ТС» з Вільнюса, Литва

Share Button