ОСОБЛИВИХ РЕЦЕПТІВ ДОВГОЛІТТЯ В НЕЇ НЕМА – Є ЛИШЕ ПРАЦЯ, ЛЮБОВ І ДОБРОТА

23 грудня одна з найстарших жительок Борисполя Анастасія Давидівна Мельничук відзначила 100-річний ювілей

Цього зимового дня у затишній квартирі по вулиці Завокзальна, незважаючи на похмуру погоду, було по-особливому сонячно від усмішок та теплих слів. Сторічний ювілей святкувала добра і світла душею людина. «Наша бабуся – найкраща в світі!» – кажуть про неї внуки і правнуки, а доньки стверджують: «Як ми тішимося, що наша мама відзначає сьогодні такий ювілей, який зустріти вдається не кожному» З самого ранку до бабусі Анастасії Мельничук надходили вітання від рідних, друзів, сусідів.

Журналісти завітали до неї разом з начальником управління соціального захисту населення Любов’ю Даниленко, яка привітала поважну бориспільку від імені міського голови Анатолія Федорчука та вручила Почесну грамоту, подарунки і квіти. Представники мас-медіа все допитувалися в жінки, в чому ж таємниця її довголіття та чи є якийсь особливий рецепт для подовження життя? Вона ж лише відповідала: «Усе життя працювала, багато і важко. Ото і є всі мої рецепти». Та, як з’ясувалося, Анастасія Давидівна не просто ходила на роботу, а вміла знаходити в ній радість. Так, з особливою гордістю згадує, як працювала на тваринницькій фермі в радгоспі «Промінь», доглядаючи аж сто телят!. Окрім ферми, доводилося працювати і в полі, і в сільській їдальні. Кожна робота для неї була по-своєму цікавою, кожну виконувала сумлінно, вкладаючи душу. Інакше просто не могла. А коли запитали, чи були в неї якісь особливі методики та дієти, бабуся Анастасія всміхнулася: вставала вдосвіта, щоб встигнути і вдома лад дати, і своїх улюбленців на фермі нагодувати. А ще була турботливою матусею для доньок, згодом ласкавою бабусею, допомагаючи бавити онучок.

Що допомагало в повсякденних турботах? Певно, пісня, без якої не уявляла свого життя. Ще ученицею-першокласницею співала в шкільному хорі. Та недовгим виявилося її шкільне навчання – закінчила лише п’ять класів. Обох батьків втратила, коли їй було тринадцять років у голодному і страшному 1932 році. Отак осиротіла вмить, а в 1933-му померли від голоду і три її сестрички. Щоб вижити, самій довелося йти у найми, важко працювати. Дівчина з села Грушів (на той час Ржищівського району) об’їздила тоді весь колишній Радянський Союз, заробляючи на шматок хліба. То були її власні життєві університети.

Такими ж працелюбними, як матуся, виросли і дві її доньки. До речі, старшу Наталію народила в 38 років, меншу Людмилу – вже в 46. Обидві освічені, обома пишається, а ще є три онучки-красуні і двоє правнуків: старший Тимур – школяр, меншому Макару п’ять років. А два зяті зауважують: «Анекдоти про злісних тещ і недолугих зятів – то не про нас!»

У сторічної ювілярки і сьогодні чимало справ. Нині надолужує те, що не встигала раніше за роботою: приміром, послухати по телебаченню політичні новини, адже зір останнім часом підводить, поспілкуватися з рідними чи подругами-сусідками. У квартирі бабуся Анастасія мешкає сама, до останнього часу самостійно себе обслуговувала, нині, щоправда, стало важче, тому у всьому допомагає донька Людмила.

Добре, коли і в поважному віці у людини є мрії. Головна мрія Анастасії Давидівни – про мир. Її передноворічне побажання політикам і можновладцям – керуючи країною, робити якомога більше добра. А добро, яке робиш іншим, обов’язково повернеться до тебе, в цьому мудра жінка переконана. Прощаючись, побажали їй жити стільки, скільки забажає сама. До речі, друзі та рідні й донині називають її ще й Надією, як колись називав свою меншеньку доньку тато. І це символічно: ця добра жінка самим своїм життям дарує надію усім, хто її знає.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button