ВІДНЕСЕНІ ВІТРОМ – З КОГОРТИ НЕСКОРЕНИХ СЕРДЕЦЬ

14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

На одному з міських заходів у виконанні учасників народного хору «Барви України» лунала пісня. Про рідну домівку і стежки, що ведуть до неї, про сум і любов. Проникливі слова торкалися душі й кожен у той момент пригадав свою малу батьківщину. А в очах однієї з учасниць бриніли сльози. В когось це могло викликати подив, та знаючи, звідки вона, тужила разом з нею. Хтось має змогу хоча б навідати рідний край, а хтось… Для них, таких, як вона, поліщуків, він перетворився на талісман пам’яті, стежки, що ведуть до рідної хати, заросли чагарниками, стіни обвалилися, безлюддя, туга і невимовний біль… Раз на рік вони навідують рідні могили, до яких дедалі важче і важче дістатися. А поліщуки розсіяні по всій Україні…

Надзвичайно красива місцевість – заливні луки і повноводні річки, густі ліси і золоті поля пшениці – це все її рідне Полісся. Саме тут 24 червня у далекому вже 1951 році у поліському селі Нова Марківка народилася світлокоса співоча дівчинка Надія, яка ще не відала, що страшна подія розділить її життя і ще сотень тисяч її земляків навпіл. Адже всі вони тепер згадують про те, що було до і після аварії на Чорнобильській АЕС.

ДО АВАРІЇ

Вона здійснила свою дитячу мрію стати вчителькою і після завершення навчання у Київському педагогічному інституті імені Горького викладала у молодших класах Поліського. Все добре складалося і в особистому житті, адже той, кого покохала всім серцем, зумів стати гарним чоловіком і турботливим батьком для їхніх двох синів. Ще однією значимою подією для Надії стало зведення власного житла, не дуже великого, але затишного з садком і городом. Здавалося, живи й радій.

25 квітня 1986 року втомлена після роботи вдома і в школі Надія Іванівна рано лягла спати, не знаючи, що прокинеться вже в іншому світі. І він буде набагато жорстокішим до неї і її родини… Втім не лише для них, а й для інших родин України. Для когось більшою, для когось меншою мірою.

ПІСЛЯ

Звістка про те, що на Чорнобильській АЕС трапилося щось страшне, розлетілася ще вночі. Її чоловіка, який працював у профтехучилищі в Прип’яті, викликали туди о другій годині ночі. Та вони ще не уявляли всіх масштабів трагедії, хоча вже надходили різні відомості – тривожні і непевні. Наче з розрізнених пазлів складалася картина трагічної події, яка вимагала від кожного активних дій, спрямованих на подолання біди, що так несподівано спіткала Україну. Ось як про це розповідає вона сама: «Після аварії на Чорнобильській АЕС брала активну участь як старша групи з розселення евакуйованих з міста Прип’яті у селище міського типу Поліське та вивезення матеріальних цінностей з сіл 30-кілометрової зони до сховищ в місті Чорнобилі». Насправді все було не так просто як випливає з цієї скупої розповіді. Вже пізніше дізналася: їй довелося працювати вдень і вночі, падаючи з ніг від утоми. А ще і свекри, чоловікові батьки, перебралися до них жити і півроку мешкала в їхній хаті молода пара з дитинкою, а вона намагалася усьому дати лад, хоча і поверталася після виконання свого громадського доручення вкрай виснажена. Їхнє Поліське належало до так званої зони безумовного обов’язкового відселення. Та ніхто не поспішав їх відселяти, хоча з самого початку тривожні дзвіночки свідчили про одне: подальше проживання тут є прямою загрозою для здоров’я. Це чудово розуміли нагорі, та певно не мали змоги одразу відселити таку кількість людей. Так і Надія Іванівна з 1988 року працювала вчителем у школі аж до її закриття в 1995 році, коли учнів тут практично вже не залишилося у зв’язку з переселенням мешканців Поліського.

Сама ж вона згадувала, як діти ходили до школи, в дитячий садок, гралися на подвір’ях, а поруч працювали дезактиватори у респіраторах, знімали верхній шар ґрунту, поливали дахи зі шлангів спеціальними розчинами, намагаючись зменшити рівень радіації. Та чи були ці заходи достатньо ефективними? Стурбовані жителі смт Поліське почали бити на сполох, направляли до Москви звертання, листи, відеосюжети. Боролися за збереження здоров’я і життя всіх дітей Поліського. Тодішній депутат Верховної Ради Радянського Союзу Борис Олійник підтримав поліщуків у їхній боротьбі. Експертиза, яку провела незалежна медична комісія з усієї України, засвідчила про невтішні наслідки проживання у зоні безумовного відселення. Навіть реакція дітей під час переходу через дорогу була настільки уповільненою, що вже несла безпосередню загрозу їхній безпеці. Часті кровотечі з носу, запаморочення під час шкільних занять ставали вже звичними. А про віддалені наслідки впливу радіації і думати було страшно. Тож як не хотілося полишати рідний край, Надія з чоловіком Анатолієм морально готували себе до переїзду.

Поліщуків почали відселяти 1991 року, а з 1995-го розпочалося активне відселення. Родина Драпеїв переїхала до Борисполя. Розпочалася нова смуга життя. Яка вона, ця смуга, темна чи світла, часто залежить від самої людини, від її життєвої позиції. Надія Іванівна просто не звикла ховатися від труднощів, тож боротися за права постраждалих під час аварії на ЧАЕС не припиняє й донині. Про це наша з нею розмова.

БОРОТЬБА ТРИВАЄ

– Надіє Іванівно, Ви вже перебуваєте на заслуженому відпочинку, та це не заважає бути у постійному русі, чи не важко?

– Звісно, непросто, але інакше просто не можу. Останнім часом часто доводиться бувати на парламентських слуханнях, у комітетах Верховної Ради, на форумах організації «Жінки за мир», які проводить народний депутат України Наталія Королевська, на які приїздять жінки-делегатки не лише з України, а й з інших країн світу. Очолюю Бориспільську громадську організацію Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» та є заступником голови Київської обласної ГО Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», також є членом ради Бориспільської організації ветеранів України та Бориспільського осередку Київського обласного товариства «Поліське земляцтво». Намагалася робити все, щоб діяльність нашої організації, яка об’єднує не лише ліквідаторів, а й усіх постраждалих під час аварії на ЧАЕС, покращилася. Мене тішить, що є позитивні зрушення в плані надання матеріальної допомоги малозабезпеченим, вдовам, важкохворим. Тож дякую міській владі, депутатам міськради, які йдуть назустріч з усіх наших прохань. Особлива вдячність депутатам Київської обласної ради Валерію Ксьонзенку, Юрію Чередніченку, міським депутатам Володимиру Шалімову та Ігорю Шалімову, Володимиру Мельнику, Сергію Паську. Вони неодноразово надавали грошову допомогу на проведення різноманітних заходів. Вдячні також міському голові Анатолію Федорчуку та депутатам за те, що на сесії міської ради направили до Верховної Ради наші вимоги з проханням включити їх до порядку денного.

– Знаю, що кількість членів вашої організації віднедавна збільшилася, завдяки чому?

– Минулого року до нас приєдналися міліціонери-ліквідатори, а це понад сто осіб, також чорнобильці з Бориспільського району, які потребують допомоги. А ми допомагаємо і словом, і ділом. Тож останнім часом наша організація зміцніла, ставши кращою в області.

– Та, наскільки знаю, ще залишається чимало питань, які вирішити так і не вдалося?

– Так, тому наша всеукраїнська акція з відстоювання своїх прав, розпочавшись 20 жовтня 2015 року, так і не завершилася. Стояли під стінами Кабінету міністрів удень і вночі, у спеку, дощ і мороз. З усієї України збиралися чорнобильці, в окремі дні їх було до семи тисяч. Наші бориспільці були найактивнішими, постійно виїжджаючи і не припиняючи чергування і вночі. Так, мій чоловік Анатолій Драпей двадцять одну ніч відчергував під стінами Кабміну, а це не так просто для людини, обтяженої багатьма хронічними захворюваннями. Завдяки такій активності у всеукраїнській акції деякі з наших прав вдалося відстояти, але не всі. Тому вирішили її продовжувати, хоча тепер їздимо не щодня. Є результат і від голодування під стінами Мінсоцполітики, в якому члени Бориспільської громадської організації «Союз Чорнобиль України» також взяли активну участь. Ми добилися від Мінсоцполітики офіційно про виділення допомоги важкохворим чорнобильцям на лікування.

– Певно, під час ваших чергувань є епізоди, які врізалися в пам’ять.

– Запам’яталася зустріч Нового 2016 року під стінами Кабінету міністрів, ми навіть ялинку тоді там прикрасили. Це було найоригінальніше новорічне свято в моєму житті. І хоча було холодно, ми тішилися, що зібралися разом однією дружною чорнобильською родиною.

– Тож можна говорити про результати?

– Саме так, якби не боролися, про нас давно вже забули б, а всі разом ми – сила! Ось і 12 грудня цього року відбулася чергова акція з відстоювання чорнобильцями своїх прав біля Адміністрації президента, в якій наша організація також взяла активну участь.

ПІСНЯ ДОПОМАГАЄ ЖИТИ

Пригадала: неодноразово бачила Надію Іванівну у складі колективу аматорського народного хору «Барви України», яким керують також ліквідатори аварії на ЧАЕС, заслужені працівники культури України Юрій та Жанна Бурчаки. «Так, – підтвердила вона, – я учасниця хору вже протягом багатьох років. Пісня допомагає мені жити і дає наснагу до подальшої громадської діяльності. А стільки цікавих вражень, зустрічей зберігаєш у пам’яті все подальше життя!» Пані Надії особливо запам’яталися загальнонаціональні конкурси творчих колективів «Ялтинське літо» (до анексії Криму), «Південна Пальміра» в Одесі, «Лесині джерела». А про пісню «Рідне село» окрема розповідь. Якось учасники ансамблю після виконання пісні про рідний край пригадували і свої рідні місця. Вона ж промовила з сумом: «Ви всі завжди можете до них повернутися, а моя маленька батьківщина залишилася лише в пам’яті». Ці слова глибоко вразили її творчу колежанку Надію Гайдамаку і вона написала вірш про зникле з карти України рідне село. Вражена і вдячна Надія Іванівна наспівала мелодію. А на зустрічі поліщуків її почув поет Андрій Демиденко, дописав ще один куплет і пісня пішла в люди уже як «Гімн Поліського краю». Надія Драпей тішиться, що їхню пісню тепер виконують на всіх офіційних зустрічах у Переяславі, коли збираються поліщуки з усієї України і які проводить Київська громадська організація «Поліське земляцтво». Тож недарма у 2012 році її як одну з найактивніших учасниць «Поліського земляцтва» нагороджено почесною відзнакою «Патріот Поліського краю». Вона є дійсно патріотом – не на словах, а на ділі. Варто лише поглянути на її обличчя, коли говорять про її рідне Полісся, коли про нього згадує сама, і побачите гордість за своїх нескорених обставинами земляків, любов до рідної землі, тугу за нею…

ВІДКРИТІ ДЛЯ ВСІХ

І знову слово цій неординарній жінці, ліквідаторці аварії на ЧАЕС першої категорії, про яку доводилося чути чимало добрих відгуків від членів організації, яку очолює. Надія продовжує боротися, іноді незважаючи на стан власного здоров’я. Вона каже: «Наша Бориспільська громадська організація «Союз Чорнобиль України» зустрічає День ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС новими справами і новими перемогами у боротьбі за права своїх членів, а її двері відчинені для всіх бажаючих щосереди з 10.00 до 12.00 за адресою: Бежівка, 1, 2-ий поверх, ліворуч від входу. Лише в об’єднанні запорука перемог в боротьбі за наші права. Наша організація підтримує свою діяльність по всій території України. Пишемо листи-звернення, продовжуємо свої акції, розуміючи, що тільки в постійному русі запорука продовження життя».

13 грудня об 11.30 члени громадської організації збираються в актовій залі міської ради на урочистості, присвячені Дню ліквідатора аварії на ЧАЕС. І обов’язково згадають товаришів по боротьбі, кого вже немає поруч з ними, побувають біля пам’ятника чорнобильцям на Книшовому меморіальному парковому комплексі, на молебні у Свято-Миколаївському храмі. Для них життя триває, адже не полишатимуть боротися і заради тих, кого згадають сьогодні, хто відійшов у інші світи, залишивши вдів, дітей, яким також потрібна допомога.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Р.S. Коли матеріал готувався до друку, стало відомо, що до численних нагород Надії Драпей додалася ще одна. На урочистому засіданні в музеї «Чорнобиль» у Києві її нагороджено Почесною грамотою за підписом голови обласної організації «Союз Чорнобиль Україна» Михайла Хрущенка за відмінну роботу. Членам Бориспільської організації Олександру Короленку та Анатолію Дубині вручено Подяки голови Київської обласної державної адміністрації.

Share Button