Обдарована любов’ю

До Міжнародного дня волонтера

Ця розповідь про незвичайну людину. Хоча кожна людина незвичайна по-своєму, кожну чимось гарним обдарував Бог. Та ця жінка, окрім багатьох інших, має ще один особливий дар від Нього. Можливо, тому що народилася на Другу Пречисту, а можливо, її предки вимолили його. Це дар особливої любові до людей. Вона – волонтер по життю, хоча такого іноземного слова раніше не знали. А вона, певно, вже з дитинства була ним.

Про поїздки Марії Калини на схід разом з дружною командою писали вже не раз. Та розповісти саме про неї не доводилося. А з проханням від бориспільських жінок написати про добродійку Марію звернулася голова міської жіночої ради, начальник управління соціального захисту населення Любов Даниленко.

«Мою маму звали Марія, донька у мене Марія. – пише вона до редакції. – Ім’я Марія для мене є знаковим. Тому Марія Олександрівна на моєму життєвому шляху зустрілася не просто так, вона і подруга, і старша сестра, якої у мене ніколи не було. Це людина-глиба з сильним характером, командним голосом, великим серцем, добрими очима, а ще вона Мама з великої літери не тільки для свого сина, а й для сотень бійців АТО, для яких, як волонтер, робить усе можливе й неможливе. Патріотка з підвищеним почуттям обов’язку, готова на самопожертву, і взагалі просто гарна жінка, мати, бабуся. Щиро вдячна Вам, Маріє Олександрівно, за те, що Ви є в моєму житті».

Тож цього разу про героїню нашої розповіді більше говоритимуть не вона сама, а люди.

Пригадує Валентин Гира, старший прапорщик запасу, заступник голови Бориспільської асоціації воїнів АТО: «Вона – наша друга мама. В Україні таких жінок одиниці. Незважаючи на вже немолодий вік, постійно приїздила до нас з волонтерською допомогою. Як рідна матуся обійме, пригорне, знайде для кожного саме йому потрібні слова, іноді просто погладить по голові, а погляд у неї такий світлий, материнський, забуваєш про всі фронтові негаразди, твій бойовий дух піднімається. А її материнське серце вміщує стільки доброти! Тож тепер усім розповідаю, що в мене є дві мами – моя рідна і наша спільна фронтова мама Марія.

Зі своєю другою мамою познайомився не так давно. Був 2014 рік. Тоді було особливо важко, багато чого нашим хлопцям не вистачало, навіть засобів гігієни. Та ми все одно воювали з вірою в перемогу. А коли побачив двох мужніх жінок-волонтерів – Марію Олександрівну Калину і Любов Іванівну Чешко, стало так тепло на душі. Ми всі тоді зрозуміли: нас люблять, про нас не забувають. Наче крила виросли за спиною. Вважаю, що своїми молитвами і любов’ю ця відважна жінка рятувала життя не лише мені, а й моїм бойовим побратимам».

…Вогник любові в серці самої Марії запалила найдорожча для неї людина – мама Ніна Юхимівна. Вже давно немає неньки на білому світі, а донька, як естафету, передає той вогник іншим – синові Віктору, внукові Олександру, які також є активними волонтерами, іншим своїм рідним й усім, хто її оточує. Зовсім молодою була її мати  у Другу світову війну. Та вже мала чоловіка Олександра Вікторовича і двох дітей – сина Сашка і донечку Тамару. Олександра з перших днів мобілізували на фронт, він брав участь в обороні Києва, а молода жінка, залишивши малюків на бабусю і дідуся, пробралася до коханого на лінію фронту. Він насварив її, що наражається на небезпеку, й умовив поїхати з дітьми до його батьків на західну Україну, вважаючи, що там для них буде безпечніше. Тож Ніна, порадившись з рідними, виконала чоловікове прохання.

Тримаючи маленьку донечку на руках, а синок сам тримався за її спідницю, молода жінка зійшла з потягу, та до села нічим було дістатися, треба було шістдесят кілометрів йти пішки. Розпочалася сильна злива, ноги в’язнули в багнюці… Спочатку немовля плакало, потім затихло на руках, вона тому зраділа, гадала, певно, заснула донечка. Коли нарешті Ніна дісталася до якогось села, вже смеркало. Ледве достукалася до якоїсь хатини,  старенька господарка, впустивши знесилену жінку, взялася одразу пеленати немовля і… завмерла: дитинка вже не дихала. Той страшний біль рідної матусі Марія відчувала всім серцем усе подальше життя, хоча ніколи й не бачила своєї старшої сестри Тамари, яку янголятком забрав Бог на небеса.

Марія стала четвертою дитиною в родині Калин, народилася в селі Немиринці Городецького району Хмеьницької області, що на Західній Україні, на малій батьківщині свого батька. Тут вони якийсь час мешкали після його повернення з війни, яку той пройшов від початку і до кінця. Важке післявоєнне дитинство… Маня, як звала її матуся, не знала таких звичайних принад, як іграшки або ласощі. Зате добре пам’ятає: батьки йшли до колгоспу на роботу, старші діти – до школи, а вона залишалася на господарстві. Мале дошкільня і біля печі поралося, і домашньому господарству лад давало, і за молодшими наглядало. Ось ця постійна турбота про навколишніх змалечку зрослася з нею, органічно увійшовши у подальше життя.

А ще пригадує: як би важко не було, а її матуся Ніна Юхимівна завжди намагалася іншим допомагати, серцем сприймаючи всі людські прикрощі. Побачить бідну людину і обов’язково запросить до хати, а якщо нагодувати нічим, бо сутужні часи тоді були, хоч шматок хліба та знайде, від себе відірве. Згодом родина переїхала на батьківщину матері в село Велику Олександрівку, що на Бориспільщині. Пізніше батька, а він був гарним спеціалістом у галузі сільського господарства і майстром із золотими руками, перевели на роботу до Борисполя. Щоб вижити, прогодувати дітей, батькам доводилося багато працювати. Треба було на виділеній ділянці землі ще й самотужки будуватися. Тримали й домашнє господарство. І велике навантаження лягало на плечі Марії, яка була ще підлітком. Тож Київ запам’ятався Маші не музеями і храмами, а базарами, бо допомагала матері торгувати і втомлена іноді навіть засипала, згорнувшись під прилавком.

А їй так хотілося вчитися! Намагалася віднайти найменшу можливість для здобуття нових знань, хоча закінчувала середню освіту вже у вечірній школі, адже пішла працювати на військовий завод у Дарницю. А потім було навчання в технікумі харчової промисловості і будівництва, Полтавському торговельно-економічному інституті.

Активна та здібна Марія Калина не боялася роботи, не шукала, де легше. Тож не дивно, що цю «красуню, комсомолку, спортсменку, відмінницю» помітило керівництво. І зовсім молодою вона стає делегатом сьомого Всесоюзного з’їзду профспілкових працівників харчової промисловості, що проходив у Москві. Її направляли також на конференції і з’їзди обласного і республіканського рівня. А в 1977 році стає делегатом дев’ятого з’їзду уповноважених споживчої кооперації СРСР, що також проходив у столиці тодішнього Радянського Союзу – Москві.

До речі, у молоді роки Марія ще й спортом займалася. Найбільше їй були до вподоби велоспорт, стрибки у висоту, стрільба. Брала участь у районних, обласних змаганнях, виборюючи перші місця. Шість разів стрибала з парашутом з літака АН-14, подобалося, і продовжувала б, якби не обставини.

На роботі вона також завжди була на видноті, а в цеху, на підприємстві, де працювала, перехідний червоний прапор за найкращі показники у праці нікуди й не переходив, а «прописувався» біля Калини надовго. І де тільки не доводилося працювати: і вахтовим методом за Полярним колом у Ямало-Ненецькому автономному окрузі, й на атомній станції на Кольському півострові, навіть на всесоюзній комсомольській будові БАМ (Байкало-Амурська магістраль). Та основні місця її роботи – у Борисполі, в системі райспоживкооперації, у будівельних організаціях, на заводі «Прометей».

Престижна робота, керівні посади, було тоді від чого запаморочитися голові, та вона залишалася завжди щирою, товариською, виконуючи покладені на неї обов’язки, вміла побачити за кожною конкретною справою людей. Може, в цьому і є секрет її успіху?

Донині, незважаючи на пенсійний вік, Марія Олександрівна також посідає керівну посаду, дуже непросту, вона – голова житлового кооперативу «Ювілейний». «Ми вже років тридцять працюємо разом, – каже її заступник Микола Тур. – Марія Олександрівна дуже відповідальна, звикла все робити на совість. І вдома, і на дачі в неї ідеальний порядок, і такий же намагається підтримувати не лише в самому нашому великому будинку по вулиці Френкеля, № 7, а й на його подвір’ї, у підвалах, під’їздах і навіть на тому відрізку вулиці, де він розташований, хоча це і не входить до її обов’язків. Якби всі ставилися до своєї роботи, як вона, то у нас би в країні вже давно був би лад».

Дійсно, пані Марія іноді робить навіть те, що начебто не вимагається від неї безпосередньо як голови кооперативу. Це й організація будинкових свят, і вшанування ветеранів та ювілярів, і допомога хворим. Не дай, Боже, в когось трапиться біда – і тут вона завжди поруч, допоможе, розрадить, підкаже, до кого звернутися.

Голова ветеранської організації центральної районної лікарні медична сестра Надія Репецька каже: «Захоплююся нашою Марією. Це, вважаю, особлива жінка, сильна, вольова, енергійна, над якою не владні роки. Вона справжня українка з гарними очима, розкішним волоссям, статечною поставою. Хай Бог допомагає їй в усіх добрих справах. Я ж часто спостерігаю, як переймається вона долею мешканців свого кооперативу, інших ветеранів. Нещодавно важко захворіла одна з немолодих жінок з її будинку. І хоча в неї є родичі, та Марія Олександрівна і ліки їй купувала, і до лікарні привозила, і навідувала, і матеріальної допомоги від депутата домоглася. А скільки для цього потрібно сил і часу! Та вона знаходить, і при тому ще вміє дарувати радість іншим. Нещодавно подарувала нам справжню насолоду на свято Віри, Надії і Любові, зібравши на своїй дачі знайомих жінок з такими іменами, і не тільки. Тож і досі вдячна їй за цей гарний відпочинок, такий може влаштувати лише справді щиросерда, гостинна людина».

Слухаючи відгуки про пані Марію, пригадала алегоричний вірш відомого поета Миколи Рубцова про горобчика: як би не було йому погано, він не стає злостивим. А скільки ж прикрощів і горя було на віку цієї непересічної жінки! Рано пішов з життя її тато, пізніше довелося поховати двох братів, сестру Надію, племінника. Ще одна страшна втрата — протягом року згорів від отриманої дози невидимої радіації її чоловік Микола. Він працював водієм у бориспільському автопарку і з перших днів був ліквідором наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Одній довелося піднімати сина, доглядати стареньку маму, яка згодом також пішла в інші світи.

Ще одне страшне життєве випробування – служба єдиного сина Віктора в армії. Його спочатку направили у військову частину, розташовану в Донецьку. Це були часи розпаду Радянського Союзу, що супроводжувався міжнаціональними конфліктами. І однієї ночі хлопців, нічого не пояснюючи, посадили в літак. Тоді вона вперше почула назву Нагорний Карабах. У листах син нічого не розповідав про службу, але там була справжня війна, і її материнське серце все відчувало.

Вона дочекалася сина зі служби, хоча не всі бойові товариші Віктора повернулися звідти, тішилася його успіхам у навчанні: до армії Віктор закінчив будівельний технікум, тепер здобував вищу економічну освіту. А згодом з’явився у неї й онучок Саша, і це теж була велика радість. Тепер її онук вже дорослий, завершує навчання в одному з київських вишів. Син та онук для Марії Олександрівни щось особливе, це її щастя, радість і всі її думки про них. Та при цьому не забуває про інших близьких, її материнське серце вміщає все.

Тож і для Процівського сільського голови Любові Чешко, з якою разом і дотепер їздять щомісяця на схід, знайомство з Марією Олександрівною, за її словами, стало справжнім відкриттям непересічної людини. Ось що вона розповіла: «До мене звернувся її син Віктор, який вже їздив у фронтову зону з волонтерською допомогою, і почав умовляти в одну з поїздок взяти Марію Олександрівну: «Мама криком кричить, так хоче поїхати разом зі мною, та в мене чоловіча команда, може, Ви візьмете її з собою?» «А скільки ж мамі років?» – запитую. Коли почула, що вона трохи старша за мене, подумала, що не кожна жінка, навіть і набагато молодша за неї, здатна витримати всі непрості випробування, з якими стикаєшся під час цих небезпечних поїздок. Та все ж вирішила спробувати і не пожалкувала про це.

Тепер ми – одна дружна команда волонтерів. А я дякую долі за те, що подружилася з такою незвичайною жінкою. Вона ніколи не скаржиться, лише іноді помічаю, як їй важко, та вона намагається виду не подавати. Допомога людям для неї на першому плані, причому не розподіляє людей на своїх і чужих. Дехто з волонтерів, а є й такі, їй закидають, навіщо допомагає «сепаратистам», маючи на увазі місцеве населення з його неоднозначними настроями. Та в неї на такі закиди лише одна відповідь: «Це наші люди, українці, і допомагати їм будемо!»

Ось така ця жінка, що не зупиняється ні на хвилину. І, певно, секрет її молодечого завзяття саме в дієвій любові до людей. А вони дякують добрими словами, навіть присвячують їй вірші-ронделі, як от заслужений юрист України, член її кооперативу Валентина Соколова:

«Дарує оптимізм Калина, Завзята жінка ділова, Завжди душею молода, Одна із волонтерок України. Вона працює безупинно І тут, і там — і все встига. Дарує оптимізм Калина, Завзята жінка ділова. Її підтримує родина, Яка багато помога. Чи добре все, або біда… І як красивий символ України, Дарує оптимізм Калина!»

На дачі в Марії Олександрівни навіть у холоди червоними кетягами тішить око калина, і, милуючись нею, мимоволі думаєш, яке ж символічне в неї прізвище. Навіть у життєву негоду вона, як цей прекрасний символ України, витримує холодні вітри і морози, даруючи радість іншим. Адже ця жінка і справді має чарівний дар любові.

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button