«Нас не треба жаліти, ми просто хочемо жити, як усі!»

Для деяких особи з інвалідністю або, як їх ще називають, люди з особливими потребами, – це об’єкт жалощів. Та самі вони найчастіше просять, щоб до них ставилися, як і до всіх інших. Головне, чого вони потребують, – створення належних умов для повноцінного життя. Цього разу до «ТС» звернулася така молода людина на візку з конкретною скаргою. І саме це стало приводом для розмови у ширшому ракурсі.

Суть скарги наступна: пролікувавши зуби в стоматологічній поліклініці, що по вул. Київський Шлях, 24, Марія Кравченко, яка пересувається лише за допомогою інвалідного візка, вирішила поставити коронки, благо, кабінет протезування поруч. Та заїхати туди виявилося не такою вже й простою справою: потрібно було подолати три високі напівзруйновані сходинки. До речі, навіть людям ногами, але вже з певними проблемами опорно-рухового апарату, зійти по них нелегко. Тож Марії довелося приїздити сюди вдруге зі знайомою, яка й зробила цей знімок, що засвідчує: не так просто в нашому місті жити людям, які пересуваються за допомогою візків. Та хіба лише цей випадок? Насправді, їх безліч.

…Коли Марія Кравченко на візку їхала автошляхом по вулиці Головатого, хтось зробив відео і виклав його в Інтернет. Дівчині не сподобався коментар до нього: мовляв, бідна, нещасна, змушена ось так добиратися до магазину. «Нас не треба жаліти, – сказала з цього приводу Маша. – Ми просто хочемо жити, як усі». Хоча перейти вулицю і заїхати на тротуар вона не в змозі через зависокі бордюри. От і виїжджає на автошлях, сподіваючись лише на Бога і порядність водіїв. За законом, до речі, має повне право так робити, якщо в місті не створено належних умов для пересування візочників. Хоча для неї це досить небезпечно.

Інша бориспільська дівчина Тетяна Мількевич не в змозі пересуватися на візку самостійно, а тільки з супроводжуючим. Разом з мамою зайшла до магазину, а вловивши здивований погляд охоронника, звернулася до нього з посмішкою: «Я просто хочу подивитися, мені цікаво, що скільки коштує». Так, це теж проблема: подолавши фізичні перепони на своєму шляху і зайшовши до магазину чи кафе, особа з інвалідністю відчуває на собі здивовані, іноді навіть незадоволені погляди, мовляв, що вона тут робить, краще вдома сиділа б. Тобто йдеться ще й про певні психологічні бар’єри, яких у нашому суспільстві також вистачає. А їм хочеться жити, як усі, вони не потребують жалощів, хочуть вільно пересуватися вулицями міста, заходити до магазинів, кафе, перукарень, побутових закладів. І часто позбавлені цієї можливості.

Більшість цих людей замикається в собі, оголошуючи своєрідний бойкот вулиці й оточуючим, позбавляючи себе звичних для здорової людини задоволень та спілкування в соціумі не за допомогою Інтернету, а наживо. Мені скажуть, це їхня проблема, небажання боротися до кінця. Так, у них іноді просто не вистачає сил на цю боротьбу, чи можна за це їх засуджувати? Якби ж то не чиясь байдужість, то, можливо, все було б інакше!

Тому для тих, хто ще бореться, звичайний виїзд на вулицю нашого міста перетворюється на справжній подвиг. Не вірите? А ви спробуйте сісти на інвалідний візок і переїхати через дорогу. Де? Та хоча б у центрі міста з боку вулиці Київський Шлях, де автобусна зупинка біля входу до центрального парку. Або, приміром, хочете потрапити на Європейську площу. Тож з того боку з’їдете, а на протилежний уже не заїдете без сторонньої допомоги через відсутність пандуса. А поки очікуватимете на допомогу, повз вас із ризиком зачепити візок нестимуться авто. Та й не кожна людина, відгукнувшись на прохання, знатиме, як поводитися з вашим «транспортним засобом».

Та ось вам усе ж таки вдалося переїхати і захотілося перекусити в одному з численних кафе в центрі міста. Та чи зможете потрапити туди? Адже пандусів на вході до них немає. А про таке делікатне питання, як громадський туалет і згадувати не варто. Що ж ви хочете, скажуть, їх у місті і для здорової частини населення не вистачає. Так, але про пристосовані кабінки для осіб з інвалідністю в будь-якому європейському місті навіть не йдеться, вони є за визначенням, а ми начебто йдемо в Європу.

Ще одна проблема для осіб з порушеннями опорно-рухового апарату – доступність громадського транспорту. І якщо останнім часом на київських маршрутах з’явилися автобуси з пандусами, то дістатися з околиць міста візочнику неможливо. Про це з хвилюванням, називаючи конкретні прізвища тих, хто не може скористатися своїм правом на транспортне обслуговування, розповідала член міської жіночої ради, мати сина, який має першу групу інвалідності і пересувається за допомогою візка, Галина Разовик. Вона разом з іншими батьками дітей з обмеженими фізичними можливостями і самими такими особами вже неодноразово порушувала це питання. А після того, як разом з сином не змогла доїхати з вулиці Головатого до лікувального закладу, звернулася до суду з позовом на перевізника. Їй вдалося виграти три суди – бориспільський, обласний і апеляційний, також за підтримки інших осіб з інвалідністю, але віз і нині там: приватні перевізники не поспішають пристосовувати свої маршрутки для осіб з інвалідністю на візках.

Таксі в мсті теж непристосовані для перевезення осіб з інвалідністю на візках. Коли такій особі потрібно дістатися до того ж вокзалу в Києві, це перетворюється на важку для вирішення проблему. Принагідно хочеться подякувати депутатові міської ради Петру Жуваку, який взяв  шефство над двома особами з інвалідністю на візках і вже протягом багатьох років допомагає їм, виділяючи транспорт, щоб дістатися до станції Київ-Пасажирський, та от лише інші депутати не поспішають приєднуватися до його ініціативи. Щоправда, є автобус, на який народні обранці виділили свого часу кошти, у міській реабілітаційній установі «Наш дім», та після розмови з директоркою з’ясувала: він обслуговує лише цю установу, тих, хто її відвідує.

Проблему перевезення осіб на візках міг би вирішити мікроавтобус при територіальному центрі соціального обслуговування. І це має бути транспортний засіб спеціально обладнаний для заїзду і перевезення візків (такі є в спеціалізованих санаторіях). А поки що особи з інвалідністю вимушені витрачати немалі кошти, щоб дістатися до того ж вокзалу або бази відпочинку. І не факт, що їм самим вдасться відшукати зручний транспортний засіб.

Готуючи цей матеріал, зверталася до багатьох осіб, відповідальних за виконання державної програми безперешкодного доступу в нашому місті. І якщо перший заступник міського голови Микола Корнійчук хоча б пообіцяв зайнятися питанням транспортного обслуговування осіб з інвалідністю після виходу з відпустки (і на тому дякуємо), то заступник міського голови Дмитро Гопанчук, який рішенням № 823 Бориспільської міської ради очолює «Комітет забезпечення доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення до об’єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури», не вимовивши з приводу його роботи ані жодного слова, відразу направив до начальника управління соціального захисту Любові Даниленко.

Після довгих роз’яснень у цій службі, розмов з її чиновниками виявилося, що головна роль у процесі забезпечення осіб з інвалідністю доступу до важливих для їх життя об’єктів належить очільнику комітету. Натомість про його «жваву» роботу незаперечно свідчить хоча б те, що навіть не продовжена програма безперешкодного доступу –термін її дії закінчився ще у 2015 році. А заступника голови комітету колишнього начальника управління архітектури Ігоря Крикливця, який вже пішов зі своєї посади і не працює в управлінні архітектури, і не переобрали. Тобто загальна тенденція наявна – повна байдужість з боку голови комітету до проблем людей з обмеженою руховою активністю. Комітет фактично не працює. А з цього слідує, що права осіб з інвалідністю в нашому місті порушуються, оскільки вони не мають доступу до важливих для забезпечення їх життєдіяльності об’єктів.

Цікавою є думка з цього приводу керівника громадської організації «Добродій» Тетяни Басараб (серед членів цієї організації чимало молоді на інвалідних візках). «Слово «доступність» треба трактувати набагато ширше, ніж вкладають іноді у його зміст, – каже вона. – Людина з обмеженими фізичними можливостями має відвідувати не лише установи лікувального або соціального профілю. Щоб жити повноцінним життям, вона повинна мати доступ до культурних закладів, кафе, магазинів, установ різного профілю та призначення. У нашому місті, звісно, є будівлі з гарними зручними пандусами для людей з обмеженими фізичними можливостями. Та все ж таки часто пандуси або зовсім відсутні, або на них неможливо заїхати. До речі, мене добре зрозуміє ще одна категорія населення нашого міста – молоді матусі. Маючи маленьку донечку, сама часто стикалася з такою проблемою. Тож давайте станемо на місце людей з обмеженими фізичними можливостями, яким треба щодня долати перепони. Нехай цих перепон в нашому місті стає менше».

Висновки з усього почутого лежать на поверхні: найбільшою перепоною є байдужість. «Коли я була маленькою, – розповідала Марія Кравченко, – думала, що третього грудня – це свято, адже завжди цього дня мені дарували солодкі цукерки, і я раділа. Тепер я вже доросла, і найчастіше цього дня мені стає гірко: про нас згадують лише раз на рік. Для галочки. А потім знову забувають до третього грудня наступного року. А про те, що ми є і живемо серед вас, певно, забувати не можна протягом усього року».

Наталія Можайкіна, «ТС»

Share Button