«БЕЗ ПРАВА НА САМОТНІСТЬ»

Американці – нація, що любить святкувати, тому їм «пальця в рот не клади», особливо, коли бажання співпадають із можливостями. День закоханих у США – привід поїсти в ресторані, отримати подарунки і так само взаємно їх вручити. Не без того: пандемія внесла свої корективи, і великий відсоток навіть носа «не висуне» задля безпеки. Щодо мене – я святкуватиму цей день одна…

ТАКИ «ВИСИДІЛА» СВОЄ

Аби зрозуміти, що я профан в амурних справах, мені треба було висидіти до 25-ти. «А чоловік є?», «А дітки?» «А народжувати буде складно». Клуб тих, кому «чи не все одно», «танцював на моїй голові» аж до статусу «заміжня», хоча і після кидав неоднозначні погляди. Воно й не дивно: ентузіаст за натурою, я «виштовхувала» себе, де тільки можна: фотографія, газета, заняття з дітьми, радіо. Якщо і з’являлося віконце, то аж ніяк не задля особистого життя, а хіба «відбринькати» на гітарі у колі знайомих.

«Танюш, нужно что-то делать», – натякнула найкраща подруга Альонка, на весіллі якої я гордо носила стрічку дружки. І от коли вже добігало до 27-ми, я подумала: ой, а таки треба…

Ідея про «Міс Бориспіль» не забарилася. Найстарша з усіх, я була переконана: не встигну «злізти» зі сцени, як поведуть під вінець. Та цей «подвиг» розцінили, скоріше, як «наша Таня може все». Не дуже сильна в б’юті-індустрії, майже завжди по зав’язок у роботі, я не викликала жодної цікавості в місцевих холостяків, та й найперспективніших розібрали ще тоді, коли я
«чухалася» в університеті.

І коли почувалася конячкою, якій для повного щастя не вистачає воза, чи не найкращою розрадою були соціальні мережі. «Я хочу тебя любить», «Я хочу на тебе жениться», і банальне «Я хочу». Потенційні кавалери (у більшості випадків) – громадяни Туреччини, тішили самолюбство, але не настільки, щоб при акаунті «Таня» терпіти їхнє вперте «Наташа». Та одне повідомлення таки змінило моє життя.

ЄВРАЗІЙСЬКЕ КОХАННЯ

Він написав мені у соціальній мережі й запросив на каву. «Японець – це щось новеньке», – подумала, сприймаючи пропозицію як жарт. Виходець із Філіппін, офіцер американської армії, це вже пізніше Джон став моїм чоловіком, а передувала цьому «романтична» прелюдія.

На перше побачення я з’явилася в образі манірної дівки. Рожеве волосся – залишки святкування Дня молоді, блузка, з якої вивалювалися принади, і найпотужніше – погляд: «У мене вагон з причепом таких, як ти». На землю я спустилася, коли Джон звернув увагу на янголика – одного з тих, що замовила у Львові, аби зібрати кошти на лікування племінника місцевого полісмена. За якісь секунди він «перелетів» на сорочку мого співбесідника. Не без того: підкупило взаєморозуміння при моїй «ламаній» англійській, яку у виші «добивала» я, а вона мене.

Уже потім були прогулянка Дніпром, благодійний концерт, Переяслав, вечірній Бориспіль – і всередині щось затьохкало. Через п’ять місяців я отримала запрошення до Німеччини, де Джон служив шостий рік. Подумала: треба знайомити з мамою. На заваді була велика любов до котиків, про яку в двокімнатній квартирі свідчило все: від обдертих дверей до ароматного «душка». Та тільки-но Джон переступив поріг – на горизонті жодного «хвоста», окрім Роуз (яка до того мала ім’я Роза). Вона не просто прийшла знайомитися, а й розтягнулася на колінах. Байдужий до котів, Джон розтанув перед цією муркотухою, яку мама свого часу зняла з дерева, ніби спілу грушу.

Аби зрозуміти, що це не дружба і значно більше, аніж любов, – нам потрібно було вісім місяців. Фразу, на яку так чекає більшість із нас, дівчат, я почула в ніч на
8 січня у німецькому місті Регенсбург. І сказати, що це була несподіванка, – нічого не сказати: Джон стягнув мене з ліжка о другій ночі і фразою «Поглянь, на столі дещо чекає на тебе», начебто, зробив мені пропозицію. Я дістала каблучку з коробки, одягла на палець і начебто сказала «так». Буває, й досі, майже через три роки шлюбу, мої докори летять у Джона, як каміння. Але є що згадати. А такого у нас із Джоном… ой-ой-ой… один лише медовий місяць чого вартий.

«ЖИЛИ ВОНИ ДОВГО І ПО-ВСЯКОМУ»

Данія, яку порадили друзі Джона, у пам’яті залишила найромантичніші спогади: церемонія реєстрації, музика, торт і наше Свідоцтво про шлюб. А передували цьому біганина, аби отримати документ, що я не заміжня, його переклад і на фінальній стадії – апостиль (міжнародний штамп).

Наш медовий місяць у Хорватії виявився не таким романтичним. Вілла, яка на сайті у двох хвилинах пішої ходи до моря, виявилася у 22-ох, до найближчого магазину не дійти – тільки на таксі. Але то ще пів біди, якби я не «заїхала» своєму Філіппіно в ліве око. Водний атракціон «таблетка» здійснив небезпечний маневр, під час якого я вже не контролювала свої ноги,  вони розлетілися в різні боки, а «під роздачу» потрапило обличчя Джона. Хвалити Бога, не вибила око.

Наприкінці липня у Свято-Миколаївському храмі Борисполя отець Михайло Гуменюк здійснив таїнство вінчання. Звісно ж, на рушник першою стала я, а потім пояснила Джону. Але яка вже різниця? На весіллі в Чикаго було без курйозів, якщо не враховувати кількість родичів чоловіка, – близько 100-та, і музикантів, які покрали їжу.

У нашому побуті буває всякого: і солодкого, і гіркого, і кумедного. «Містер Філліпіно», «Фіу-Фіу» чи «коханий чоловік». І не дай, Боже, почути з моїх вуст «Джон» – це все: як мінімум – біжи по квіти, бо провинився і потрапиш під роздачу.

ЛЮБОВ ЯК ВОНА Є

Для американців у свої 31 я – молодичка. Тут дівчата «не чухаються» і до 35-ти. І це не завжди кар’єра, а бажання якомога довше утриматися від родинних обов’язків. З їхньою медициною масово народжують далеко за 45, а беруть перші шлюби і після 55-ти. Парадокс, та в Україні катастрофічно не вистачає чоловіків, коли в Америці – великий відсоток удівців. Досить часто причиною у жінок стає рак молочної залози із летальним фіналом.

Дивно, та саме в Америці я усвідомила: «кому яке діло?» Можливо, тому що тут є хлопчики з хлопчиками, дівчата з дівчатами, білі, чорні і навіть якщо помаранчеві – усім буде «по цимбалах». Я вчуся у місцевих відпускати ситуації, прихопивши із собою валізку образ, чого не навчилася в Україні.

Що ж до Дня закоханих, то американці надають перевагу ресторанам, коли бронювати столик треба заздалегідь. Але поки пандемію ніхто не скасовував, великий відсоток людей відзначатиме вдома. Плюшеві ведмедики, тюльпани, листівки, смаколики у вигляді сердець – класика, вона і в Україні класика.

Цьогоріч я святкуватиму одна: Джона «делегували» до Німеччини на тлі побоювань можливого військового вторгнення Росії в Україну. Мій герой має повернутися до кінця березня. Воно б і нічого, якби не кислі вирази облич клієнтів і їхнє співчуття після відповіді на запитання: «А звідки ви родом?»

А я знаю: Україна переможе, буде мир, і мій коханий, найкращий у світі Філіппіно, відсвяткує зі мною День закоханих, річницю весілля і День народження Роуз. А все інше? – все інше точно буде! Головне – вірити, попри відстані, вік і переконання тих, кому «чи не все одно?»

Тетяна ПІДГУРСЬКА, спеціальний кореспондент «ТС» у США

Share Button