«Я прийшов до вас, щоб воскреснуть…»

Вечір пам’яті Валентина Лисиці

Він посміхається до нас з великого портрета – живий, молодий, світлий. Валентин Лисиця пішов з життя 23 грудня 1991-го. Завтра, 15 січня, йому виповнилося б 77 років, і це не вік. Але…

Пригадую, як усім нашим «різношерстим» колективом, так він його називав, відзначали його 45-річний ювілей у нього вдома. Він любив ввірений йому колектив, можливо, й тому, що працювали тут люди з різними поглядами, і це було для нього цікавим.

…Наприкінці грудня, у день 30-ої річниці від дня його трагічної загибелі, в Бориспільському державному історичному музеї зібралися рідні, друзі, колишні колеги й однодумці. Зібралися, щоб згадати цю непересічну людину, і на душі в кожного з присутніх світлий сум… Здавалося, що він знову серед нас.

Дякуємо за цю можливість поспілкуватися з Валентином працівникам закладу на чолі з Наталією Йовою (він дружив з її батьком Віктором Йовою), старшому науковому працівникові музею ведучій Олені Іщенко (її мати Лариса Михайлівна працювала у «ТС» журналістом і завітала на зустріч, щоб поділитися спогадами), дякуємо всім, хто прийшов того грудневого дня і хто не зміг прийти, але зберігає світлу пам’ять.

«Наталю, знаєш, я, певно, незабаром від Вас піду». «Куди, Валентине Васильовичу?». Відповів після паузи: «Так, піду. Дізнаєтесь потім». Якби ж тоді хтось із нас зміг здогадатися й зупинити вже підняту руку, то не пролунав би той фатальний постріл. Та він утаємничив той страшний задум…

Сьогодні Валентин Лисиця залишається з нами у снах, спогадах. Стали дорослими дві улюблені його донечки, вже без нього народилися й зростають онуки. А тих, з ким працював у ті роки, залишається дедалі менше й менше. Про колишніх трудовославців, тих, хто відійшов за життєві обрії, згадає цього вечора його дружина Галина. Назве вона й тих друзів, яких уже немає серед нас. А три роки роботи у «Трудовій славі» назве щасливими роками його життя. Те, що трапиться потім, – це збіг трагічних випадковостей. Хоча з приводу вчиненого ним висловлювалися різні думки.

Він любив людей з різними життєвими поглядами, думками, усім надаючи можливість відстояти власну позицію, захистити себе… Що це, як не риса справжньої людяності?! Та все ж, як справедливо зауважив відомий український поет, його друг і наш земляк Петро Засенко, його головною стратегічною позицією, в тому числі й на газетних сторінках, була боротьба за незалежну Україну, яку любив по-справжньому. Важко було змиритися з втратою цієї неординарної особистості всім. І сльози на очах друга його дитинства Володимира Віцюка сьогодні свідчили, що він, ніби вчора, пережив тридцятирічний біль. Вірші українських поетів допомагали доповнити образ людини, яка, безперечно, увійшла в історію Бориспільщини і всієї України.

«Але в серці моїм ніколи не замовкне весняний грім…» Коли ж він встигав жити насиченим життям, творити? Житейський досвід, набутий у вихованні старшої доньки, яка мала складні проблеми через серйозну хворобу, допомагав створювати справжні шедеври в галузі педагогіки. Серед них і неперевершений переклад українською мовою твору польського видатного педагога Януша Корчака «Як любити дітей», дослідження про класика української педагогічної науки Василя Сухомлинського.

Робота вчителем у сільській школі, редактором педагогічного видавництва, наукові дослідження, нарешті, робота заступником, а потім і редактором нашої газети. Він додавав свіжого струменя в усі процеси, робив їх справді творчими. Інакше в нього не виходило. Та особливо яскравим, незвичайним став останній рік його роботи в «Трудовій славі». Вона і до того вважалася серед кращих на теренах Київщини, відзначалася незалежною позицією, зрозуміло, в рамках того історичного періоду. Лисиця став редактором на зламі двох історичних епох і зумів не лише поглибити зміст, наповнити міськрайонку новими, свіжими за стилем матеріалами, а й зробити її справжньою друкованою зброєю в боротьбі за незалежність української держави. Того грудневого вечора про це згадували його друзі, які на той час перебували у вирі цієї боротьби: член Народного Руху України, громадський діяч, депутат Верховної Ради України кількох скликань Іван Заєць, секретар Української Національної Спілки письменників України Петро Засенко, член НРУ, громадський активіст Михайло Ратушний, член Бориспільської міської організації НРУ лікар Олег Гуленко.

«Він поступово, долаючи сходинку за сходинкою, робив цю нову газету з новими поглядами», – пригадував І. Заєць. І ще один яскравий епізод. Уже на початку путчу ГКЧП у серпні 1991 року Валентин Васильович передав йому через одного з місцевих патріотів Анатолія Ковальчука важливу інформацію про приземлення в Бориспільському аеропорту військового десанту так званої Вітебської дивізії. «Яким же сміливцем треба бути, щоб зважитися на такий сміливий вчинок!» – емоційно зауважив І. Заєць.

На вечорі пам’яті колишнього редактора «ТС» лунало чимало поезій, ніби доповнюючи образ непересічної особистості, справжнього патріота України. І серед інших вірш-відгук на трагічну подію 23 грудня 1991 року українського поета з Любарець Петра Засенка. У пам’ять врізалися рядки про те, як здригнулися ми всі, здригнулася Україна, «коли сторінку «Трудової слави» калиновою кров’ю залило…». Уже 30 років немає серед нас Валентина Васильовича. Залишилися тільки пам’ять про добру душу, світлий смуток… Завтра, нагадаю, день його світлої пам’яті – день народження.

…«Наталю, а як тобі салат «Наречена», сподобався? Його моя Галя готувала». Я ж тим часом роздивляюся портрети його доньок, намальовані знайомою художницею з Києва. На них напис: «Лисичому роду нема переводу». Це виринає з пам’яті, ніби було вчора. Тоді святкували його сорок п’ять. Нині на вечорі зупиняю погляд на дорослому старшому онуку Андрію. Жива родина, жива Україна, та й він, наш Валентин Васильович, також завжди з нами. У нашій пам’яті, у світлих добрих спогадах…

Наталія МОЖАЙКІНА, колишня колега Валентина Лисиці

Share Button