«УСЕ БУДЕ, ЯК І РАНІШЕ. НЕ БУДЕ ТІЛЬКИ ВАЛЕНТИНА ЛИСИЦІ»

ПАМ’ЯТЬ. Сьогодні, 23 грудня, минає 30 років відтоді, як обірвалася життєва дорога редактора міськрайонної газети «Трудова слава» Валентина ЛИСИЦІ

На 30-річчя нашої Незалежності провідний національний телеканал «UA перший» презентував шестисерійний фільм «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла». Цінність цього фільму в тому, що його знімали практично наші діти. Головний режисер Олександр Зінченко на момент виходу фільму мав усього 33 роки, сценарист і автор ідеї Ярослав Лодигін – 34, інші автори ще молодші. Те, що нам досі болить – для них уже історія. І цю історію вони бачать своїми, іншими, ніж у нас, очима.

Особисто я переглянув це кіно двічі: пізнавально, щиро, розсудливо і жорстоко. Вони легко і невимушено зараз говорять ті слова, які ми тоді знали і навіть шепотіли один одному на вухо, але ніхто, в тому числі і я, не казали вголос. Ні у Верховній Раді, ні у пресі і телевізії, ні на мітингах. І якщо ми тоді боролися за краще життя, вони зі своїм уже не юнацьким максималізмом говорять, що економіка і рівень життя – це тільки один із способів позбавити нас незалежності.

Нове покоління, сьогоднішні господарі життя, обрали не доступ до корита, не шмат гнилої ковбаси. Вони свідомо і безапеляційно обрали свободу. І в цьому їхня відмінність від нас.

Але в цьому фільмі є один момент, на якому я хочу зупинитись.

Отже, з екрана звучать слова Євгена Марчука, на той час генерала КГБ: «До мене підбіг захеканий Іван Заєць і повідомив, що на аеродромі Борисполя сідає Вітебська повітряно-десантна дивізія на 40 бортах. Ми заходимо в кабінет Кравчука, де на той час уже сидять московський генерал Варенников і командувач Київського військового округу генерал Чечеватов і питаємо, мовляв, що це за війська…».

Трішки далі. Євген Марчук: «А мені Чечеватов і відповідає – та були літаки, тільки не сорок, а всього двадцять шість».

Далі ще. Іван Заєць, на той час народний депутат України, представник опозиції: «Інформацію про Вітебську дивізію мені передав активіст бориспільського руху Анатолій Ковальчук».

А тепер повернімось у той тривожний ранок 19 серпня 1991-го.

Шоста ранку. Пронизливо дзвонить телефон.

Я схопив слухавку й почув істеричний голос моєї доброї товаришки Ліди Кузьменко. Тоді ми з нею були співініціаторами відкриття україномовного класу у нашій восьмій російськомовній школі. А ще вона була авіадиспетчеркою Міжнародного аеропорту «Бориспіль»:

– До нас летить вітебська повітряно-десантна дивізія на сорока бортах! Наш військпред бігає по залі, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Усіх оперативних та відповідальних чергових авіарайону, міністерства й ЦК сповіщено, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть повисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?

Тільки-но я поклав слухавку, як знову дзвінок:

– Прокидайся і вмикай телевізор, – це був редактор нашої районки Валентин Лисиця, – перестройка закінчилася. Треба піднімати людей.

Десь за годину ми зустрілися і я повідомив йому про вітебську дивізію.

Що було далі – вже не пам’ятаю, бо той день, як і наступний, були шалені.

Десь через місяць-два після проголошення Незалежності я зустрівся з таким собі Борисом Вікторовичем Бондаренком, який на той момент був не просто, а дуже поважною і шанованою людиною. Він, головний штурман бориспільського авіазагону, був діючим народним депутатом СРСР і працював у міжрегіональній депутатській групі, очолюваній Борисом Єльциним і до складу якої входили такі особистості, як академік Андрій Сахаров, юрист Анатолій Собчак, політична та громадська діячка Галина Старовойтова. Україну разом з ним там представляли письменник Володимир Яворівський, лікар і майбутній посол України в США Юрій Щербак та інші.

Так от, Борис Вікторович передав мені на зберігання бобіну з магнітофонною плівкою, яку я заховав у квартирі свого тестя в Яготині. Він ще казав: «Заховай надійно і зроби декілька копій. Вони пригодяться».

Тоді ще були у вжитку старі магнітофони, і мені вдалося декілька разів її прослухати, однак копій зробити так і не вдалося. То був запис переговорів авіадиспетчерів Бориспільського аеропорту з пілотами. Там був звичайний малозрозумілий для посполитих розрахунок глісад посадки сорока військово-транспортних бортів: «Висота тисяча триста, азимут двісті два, перехід на напрям півста дев’ять, коло сорок, швидкість триста сімдесят, чотири групи по десять розводимо по ешелонах, дистанція вісімсот, сходи вгору, крок сто сорок…»

Тоді думалося, що це буде головним доказом…

Та йшов час. Місяці, роки, десятиліття.

Якось, років так через десять, я намагався знайти плівку у чужій квартирі, та де там…

Влітку 2017-го помер мій тесть, квартира лишилася порожня, і ось саме тоді, через двадцять шість років після Незалежності, знайшлася та плівка. Стан її був не найкращий, магнітоносний порошкоподібний шар почав осипатися, бобінні магнітофони вийшли з вжитку ще років з двадцять тому, можливості перевірити, чи зберігся запис, у мене не було.

Але ось весною 2018-го на мене вийшла знімальна група англійського ВВС для зйомки багатосерійного документального фільму про КГБ і мені випала нагода особисто познайомитись з Джейсоном Дороном, режисером студії «Кловер-фільм», чотириразовим лауреатом телепремії «Еммі» (для порівняння: знаменитий морський дослідник Жак Ів Кусто був лише триразовим лауреатом цієї премії) та продюсеркою цього фільму Єлизаветою Ясько, зараз народною депутаткою України від «слуг».

Зйомки ми проводили в Яготині, де до цього залучили відомого лікаря-фітотерапевта Євгена Товстуху. І тоді ж я якось проговорився, що маю стару магнітофонну плівку, яку не можу прослухати за відсутності справної старої апаратури. Плівку я передав англійському режисеру з тим, що, може, він щось зробить для її відновлення. А через деякий час мені від нього надійшла пропозиція продати цю плівку. Признатись, за тридцять років ніхто цим «вбивчим доказом» так і не зацікавився, тому я з легким серцем її продав. До речі, заплатили непогано.

Коли ж по телевізії показали фільм «Колапс», я зрозумів, що продешевив.

Я згадав цю історію, бо саме Валентин Васильович Лисиця, член бюро Бориспільського міськкому компартії, головний редактор районної газети «Трудова слава» і був головною особою цієї історії. На жаль, ні в спогадах, ні в чисельних інтерв’ю поважних високопосадовців, ні у згаданому вище фільмі він не згадується.

Він не брав участі у рухівських суперечках і гарячкових підготовках до мітингів, на тодішні масові акції теж не ходив – спрямовував туди своїх кореспондентів. Але його районна газета була справжнім яскравим смолоскипом перебудови і боротьби за національну незалежність. Вона, залишаючись органом міськкому партії, вміло подавала «альтернативну» думку, та так, що не раз і не два міськкомівські вимагали проти нього санкції. Однак статус члена міськкому партії, а також авторитет і однодумці серед його членів не давали можливості тиску на газету з боку влади.

Перший умивав руки, але другий і особливо третя секретар міськкому Тамара Онищенко тиснули на всі педалі. На їхній жаль, тодішня міліція відверто тікала від політичних питань, а начальник місцевого КДБ підполковник Петро Чичкань боявся свого вищого начальства, бо «розробка» члена міськкому партії була можлива тільки з санкції першого секретаря обкому, який на таку ініціативу теж не був готовий. Особливо начальника місцевої спецслужби бісила неможливість несанкційного тиску на непокірного редактора, тому що сама спецслужба тоді фактично вже не була «вооруженным отрядом партии».

Валентин Лисиця формально не був членом РУХу, однак без його участі практично не вирішувалось жодне з рухівських питань, не була зреалізована жодна ініціатива опозиції та жодна масова чи публічна акція. Він знав усіх і його знали всі. Кабінет редактора реально був штабом РУХу, він був і начальником, і авторитетом. Саме до нього свого часу, ще у 1989-му, прийшов Борис Бондаренко зі словами: «Я хочу стати народним депутатом СРСР», і став ним.

Зрозуміло, що інформацію про прибуття в день путчу до «Борисполя» Вітебської повітряно-десантної дивізії я передав йому десь годині о сьомій ранку. Яке ж було моє здивування, коли на це Валентин відповів: «Я про це знаю». Вже пізніше мені стало відомо, що до мене таку саму інформацію Валентину Васильовичу передали від оперативного чергового офіцера 17-ої повітряної армії.

До Євгена Марчука ця інформація дійшла вже через треті руки.

Треба сказати, що «кожні руки» цього ланцюжка були надійні. Й Анатолій Ковальчук, активіст Бориспільського РУХу, й Іван Заєць, народний депутат від опозиції, й Євген Марчук, начальник КДБ УРСР, виконали свої історичні ролі з гідністю. Але, сказати по правді, на їхніх місцях могли бути інші їхні соратники, і результат був би той самий – військовий тиск і шантаж депутатів і керівництва країни з боку Москви не вдався б.

На кожному щаблі могла бути заміна і тільки один щабель був незамінний – Валентин Лисиця.

Навіть після проголошення незалежності тиск на «неправильну» районку з боку міськрайонної влади не припинявся, незважаючи на рішення Верховної Ради в Києві і московських з’їздів. У день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10-ма тисячами головорізів Вітебської дивізії ВДВ на борту, бориспільський міськвиконком уже ухвалив остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».

Три місяці колектив газети буде працювати без зарплати.

Усі дивитимуться на свого головного редактора, а він не зводитиме очей. Так триватиме до грудня 1991-го, до самого референдуму, на який газетярі працюватимуть відчайдушно. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться. Після його похорону поновиться фінансування газети. Усе буде, як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.

Володимир УШЕНКО, м. Бориспіль

Share Button