СВІТЛАНА ЧЕРНОВА про найдорожчих людей, кращий за парфуми запах українських яблук, пісню, яка жити допомагає, мужній помідор, про прекрасне і неповторне життя на цій землі

«Бабусю, коли ти вже станеш справжньою бабусею?» – запитав якось онук у Світлани Чернової . Жінка здивувалася: «А що, хіба я не схожа на бабусю?» «Звісно ж, ні», –  впевнено відповів хлопчик. Незважаючи на плин років, ця жінка справді залишається моложавою та енергійною і нині.

Напередодні ювілею однієї з найактивніших у громадському житті міста жінок, члена президії Бориспільської організації ветеранів України, міської жіночої ради розмовляємо із Світланою Григорівною про її життя. Розмова починається зі спогадів про далеке дитинство, адже народилася вона напередодні Другої світової війни.

«Моє життя ледве не перервалося у два роки»

– Світлано Григорівно, пам’ятаєте перші роки дитинства, де вони минали?

– Моє життя ледве не перервалося у два роки. Хоча сама цього не пам’ятаю, але з маминих розповідей уявляю, як усе було. Перед війною після закінчення Полтавського будівельного інституту моїх батьків направили на роботу в Фінляндію, де на той час лютували білофіни, вирізаючи цілі сім’ї. А в 1941 році тата забрали одразу на фронт, у тому ж році ми одержали повідомлення, що він загинув під Ленінградом, а маму разом з двома малими дітьми – мною і моїм трирічним братом, баржею через Ладозьке озеро евакуювали в Росію. Мама розповідала, що було дві баржі, а на них жінки з дітьми. Коли почали переправу, налетіли літаки з чорною свастикою, почали бомбити. Одну з барж ворогу вдалося потопити, всі, хто на ній перебував, загинули, а друга, де були ми з мамою, дісталася берега. Той жах назавжди врізався в її пам’ять.

Усі подальші події мого раннього дитинства відбувалися в Горьківській області, де опинилася мама з дітьми після евакуації. Ми жили в селі біля райцентру з цікавою назвою Большоє Мурашкіно. Мама працювала виконробом. Там, у селі, мама зустріла чудового чоловіка, який став для нас з братом другим батьком. Він працював сільським ветеринаром. Виникли романтичні стосунки, в моїй дитячій пам’яті закарбувалася картина: вони удвох з мамою верхи на конях на фоні палаючого вечірнім заходом неба.

«Аромат українських яблук вразив мене…»

– Як вашій родині жилося в Росії?

– Уже після того, як мама зустріла нашого вітчима, ми переїхали до райцентру. Літо там не таке тепле і довге. Зате зими мені подобалися – ми, діти,чимало годин проводили на вулиці за зимовими розвагами, додому часто приходили мокрими до нижньої білизни, та нічого, не хворіли. Люди до нас ставилися добре, ми відчували, що в чомусь це ставлення було особливе, нас, українців, сприймали, як людей більш культурних, європейських. Мати сумувала за Україною, де мешкали наша бабуся і мамин брат Василь з родиною. Якось одержали посилку від бабусі, відкрили її і по всій кімнаті розлився незвичайний аромат. І це було справжнім дивом! Тож аромат українських яблук вразив мене, і досі ця бабусина посилка залишається найяскравішим спогадом про дитинство. Це було прекрасніше за найдорожчі парфуми. Тому так зраділа, коли батьки вирішили переїхати в Україну. Вона здавалася тоді мені казковою країною.

«Про те, що в школі звільнили від уроків української, згодом довелося пожалкувати»

– Не важко було переїздити в Україну, маму відпустили без проблем?

– Мама взяла відкріплення, тоді вона вже працювала у міськкомі партії другим секретарем. У Київському обкомі їй запропонували два міста для подальшої роботи – Бориспіль і Ржищів. Їй більше сподобався Бориспіль, про свій вибір ніколи потім не пожалкувала. Я пішла навчатися до восьмого класу у школу № 5, вона на той час була російськомовна, там вчилися в основному діти військових і мене звільнили від вивчення української мови. Про це згодом довелося пожалкувати. Ми ж не знаємо зарані, яким буде наш життєвий шлях, а мені довелося чотири роки працювати диктором міськрайонного радіомовлення, його працівники на той час входили до складу міськрайонної газети.

Щоправда, диктором стала не одразу. Після школи закінчила Київський технікум кооперації, потім вступила на заочне відділення Львівського торговельно-економічного інституту. Вчилася й одночасно працювала в системі торгівлі. Обставини склалися так, що після третього курсу вирішила: буде достатньо незакінченої вищої освіти. Спасибі моїй мамі, бухгалтеру «ТС» Євгенії Березовській, місцевому поетові Степану Савону, які мене переконали, що треба закінчити цей вищий заклад. Одним з перших моїх місць роботи було місцеве радіо. Його редактор Віктор Жеронкін (пізніше він працював завідуючим відділом сільського господарства у «ТС») вважав, що у мене непогані дикторські здібності, а от українську мову довелося вивчати самотужки. Ось тоді і пожалкувала, що не вчила українську мову в школі.

«Мати вважала: мені необхідно бути серед людей»

– Світлано Григорівно, Ви спочатку не погоджувалися на розповідь про себе, хоча чимало людей в місті Вас добре знають. Що змусило змінити думку?

– Згадала свою маму Олену Карачківську, яка була другим секретарем Бориспільського райкому партії. Її також знали чимало бориспільців. Вона все своє життя присвятила людям, жила їхніми інтересами, намагалася допомагати. Коли мене спіткало горе –  молодим  помер мій чоловік і я в двадцять шість років з маленькою двохрічною донею на руках залишилася вдовою, мама сказала: «Іди, Свєто, і працюй, будь серед людей, а ми з Ларисою впораємося». Вона виявилася права, спілкуючись з людьми, забувала власне горе. От і цього разу погодилася на інтерв’ю, хочу розповісти про чудових людей, на яких мені все життя таланило.

Гарною людиною був мій чоловік Володимир. Він любив нашу донечку, а познайомилися, коли працювала в універмазі. Він щось купував: чорнявий, підтягнутий та дуже охайний на вигляд, навіть вирішила спочатку: певно, дитина військових. Їх тоді чимало в Борисполі було. А потім побувала в його шевченківській хатині в УМБ-17, у його простій родині. там так затісно було, його сестри спали на печі, а він на лаві в одній кімнатці з батьками. То це мене вразило, але не зупинило: за таких не дуже гарних побутових умов і так стежити за собою! Він був простий робітник, на роботу їздив до Києва.

– Ви обмовились, що саме мамина допомога відіграла велику роль, не занепали духом, але ж виручила ще й пісня, адже Ви гарно співаєте.

– До останнього часу співала у ветеранському співочому ансамблі «Альта», дотепер – в народному хорі «Червона калина». Мені щастило в житті на талановитих людей. У них завжди намагалася чомусь новому навчитися. У житті мені багато що подобається—подорожувати, писати вірші. Шкода, часу на все не вистачає.

«Зоя, моя перша подруга, була справжньою дитиною природи, а нині я між двома Любами!»

– У Борисполі чимало людей, яких згадуємо не часто, а вони ж цікаві, незвичайні. Тож і у Вас, непересічної жінки, певно, було чимало таких друзів?

– Моєю першою незвичайною подругою була Зоя Брожко. Як вона співала! У неї було унікальне ліричне сопрано, та й мати її також гарно співала. А познайомилися ми на сільгоспроботах, куди часто виїздили працівників різних установ та організацій. Щоб працювалося веселіше, вирішила заспівати, чую, хтось мені підспівує. Повертаюся і бачу мою Зою. З тієї самої пісні ми з нею потоваришували. Шкода, вона рано пішла з життя, мені дуже її не вистачає. Те, що мама була партійним працівником, накладало свій відбиток, увесь час треба було думати: а що люди скажуть. Я закомплексована була: того не можна робити, цього теж, а Зоя була розкута, безпосередня, легко ставилася до всього в житті, мені це спілкування додавало впевненості в собі. Моя перша подруга була справжньою дитиною природи, до того ж дуже талановита не лише як співачка, а як актриса. Блискуче зіграла в народному театрі роль Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями», ще й голоси птахів вміла імітувати. Вона багато всього знала, любила читати. А нині я між двома Любами! І з обома мені також цікаво і легко, як колись із Зоєю. Тобто я зустрічала протягом життя таких яскравих людей, завдяки яким позбавлялася всіх своїх комплексів.

– Сидіти поміж людей з однаковими іменами – на щастя. А перебувати постійно з ними у контакті, певно, також добра прикмета. Розкажіть про цих Ваших подруг?

– Першу знаєте. Це Любов Головач, колишня завідуюча міськрайонним відділом культури. Вона й досі, незважаючи на те, що відзначила 90-річний ювілей, чимало гуморесок знає напам’ять, на різних концертах їх декламує. Друга подруга – це Любов Бакал, теж незвичайна жінка, і теж гарно співає. Ми з нею подорожуємо, разом були в санаторії і там концерт організували, за що відпочивальники нам дякували. Тобто дружу з такими людьми, які не замикаються в собі, живуть для інших.

Таких яскравих особистостей чимало і у ветеранській організації, і в жіночій раді міста, і в хорі «Червона калина». Керівник хору Вікторія Савченко, наша незмінна староста Катерина Бовзей, один із засновників хору солістка Ольга Черепашук, тенор Петро Телюк, керівник ветеранського співочого колективу «Альта» Тамара Каболіна, голова ветеранської організації Анатолій Пасічний, волонтер Марія Калина, чимало інших. А ще цього року серед учасників хору є аж чотири ювіляри, ми всі разом святкуватимемо у серпні їх ювілейні дати.

Шкода, що чимало непересічних людей вже відійшли в інші світи. Як приміром, голова міської жіночої ради Віра Шульга, завжди весела, енергійна і комунікабельна, незважаючи на хворобу. Не можу не згадати, на жаль, вже покійну подругу Марію Ганжу. Це була надзвичайна жінка – високоосвічена, розумна, талановита, допомагати хворим, немічним, малозабезпеченим було для неї життєвою необхідністю. Намагалася її в цьому підтримати..

«П’ятнадцять дітей відправила в «Артек», і досі цьому радію»

– Вас, певно, тішить і те, що для багатьох дітей міста організовували гарний відпочинок?

– Так, лише протягом трьох років – з 2011 по 2013-ий 15 дітей безкоштовно поїхали в «Артек». Відвідувала творчі вечори, заходи, виставки, шукала талановитих дітей і потім за кошти Київського обкому партії вони безкоштовно їхали в «Артек».

«Наш позабюджетний фонд протримався довше за інші в Київській області»

– Ви розповідали, що доводилося працювати в різних організаціях та установах. Останні роки перед виходом на пенсію працювали головним бухгалтером міськвиконкому. Тоді були чи не найважчі для українського народу роки, їх тепер називають лихі дев’яності, а тоді чимало простих людей потерпало від безгрошів’я. Чим ці роки Вам запам’яталися?

– Тоді для допомоги населенню України при органах влади створювали позабюджетні фонди, хоча пізніше їх ліквідували через відсутність законодавчої бази. Та наш позабюджетний фонд протримався найдовше в Київській області й ми встигли багатьом допомогти. Пригадую такий випадок: якось мені потрібно було зателефонувати, чомусь набрала інший номер, однієї зі знайомих і переконалася, що у цьому житті не буває випадковостей. Жінка у розпачі розповідає мені, що її становище настільки важке, що вона вже готова до крайнощів. Як могла заспокоїла її, запропонувала допомогу з нашого фонду. Вважаю, що саме це врятувало її від самогубства.

«Дуже люблю онука, якщо кілька днів не бачу його, починаю сумувати»

– Іноді рятуємо чиєсь життя і навіть не помічаємо цього. Впевнена: перебуваючи у вирі громадських справ, Ви допомогли набагато більшій кількості людей, аніж пригадали. А для Вас самої, як колись казали, великою підтримкою є Ваша родина. Часто бачу Вас на різних заходах разом із донькою Ларисою…

– Родина в нас невелика — я, донька, онук і зять. У Немішаєві Бородянського району був старший брат, він помер, не доживши кілька місяців до свого 80-річного ювілею. Та залишилася його сім’я, з якою підтримуємо родинні стосунки. Сумую, що помер таким молодим мій чоловік, та дякую йому за те, що подарував мені таку доньку – розумницю, красуню, пречудову кулінарку та господиню. А вже донька подарувала мені онука Дениса, якщо не бачу його кілька днів, починаю сумувати. Зять мій також гарна людина, мені іноді здається, що в нього ворогів немає, завжди на позитиві. А ще в нього особливий дар – що не посадить, все росте. Тож своїй родині завдячую всім добрим, що зі мною відбувається. А ще в пам’яті залишилися мама, вітчим та й рідному татові, якого не пам’ятаю , дякую за життя, за здобуту для всіх нас перемогу.

«І в природи також потрібно вчитися»

– Ви вражаєте всіх нас своєю душевною молодістю, енергетикою, адже постійно на позитиві. Говорили, що вчитеся цьому в оточуючих Вас людей. Вважаю, що применшуєте власні досягнення в цьому.

– Звісно, я також намагаюся завжди залишатися оптимісткою. Ось такий випадок стався нещодавно. Бачу на своєму невеличкому городі зламаний помідор. Підв’язала стебло  і промовила: «Не здавайся!». Думала, не виживе, наступного дня бачу, що живий мій помідор. А нині і плоди з’явилися. У природи також потрібно вчитися — не здаватися ніколи, ні за яких обставин!

Ось на такому позитиві завершилася розмова зі справді цікавою ювіляркою. Називаючи інших, замовчувала про себе. Але ж вона, наче зірочка, добрими справами освітлює життєвий шлях багатьох людей. То хіба ж не яскрава ця жінка?!

Наталія МОЖАЙКІНА, «ТС»

Share Button