ПЕРЕМОЖНИЙ ТРАВЕНЬ У МАРТУСІВЦІ З НЕПРОСТИМИ ЛИСТАМИ В РУКАХ

Їх називали остарбайтери – тих, кого вивезли на примусові роботи до Німеччини. Вони мріяли повернутися додому, бодай через вісточки від рідних, і у відповідь повідомити, що живі-здорові. Через 76 років листи, які так і не вручили адресатам, тримали в руках їхні діти та онуки. Серед таких і жителі Мартусівки.

«День Перемоги… його урочистим салютам не змовкнути у віках, його сльозам радості не забутися ніколи. Травневий день 1945 року увійшов в історію людства як свято Миру», – виголошують ведучі заходу, запрошуючи до його відкриття Мартусівського сільського голову Василя Косовця. Очільник села звернувся до односельців: «Шановні ветерани, люди Перемоги! Вітаю вас зі святом, що відзначається важкими спогадами, коли наші рідні повинні були покинути оселі й відстоювати честь держави. Друга світова війна принесла розруху, каліцтво, голод, обеліски, кургани, могили невідомих солдатів. Низький уклін за життя, за покоління, яке гідно захищає традиції предків, обороняючи нашу Україну на сході. Мирного неба нам, щастя і благополуччя».

До слів привітань приєднуються старший лейтенант Олексій Тесемчук та депутат сільської ради Юрій Річка. Отець Валентин наголосить: «Особисто для мене це не свято, а день скорботи, бо він повторюється у, здавалося б, мирний час. Як і тоді наші діди боронили від нацизму, так і їхні правнуки зараз боронять землю від агресора. А наше завдання бути патріотами і в слові, і в ділі».

Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги є червоний мак на грудях кожного, як символ враженого кулею серця, як безмовний крик «Пам’ятаємо. Перемагаємо». Такі маківки багряніли на грудях односельців і виступаючих – дорослих і малих. У слові чи пісні артисти-аматори нагадували про події, які відійдуть у вічність, та у пам’яті століть залишаться назавжди.

А потім діти та дорослі нагадають імена жителів села Мартусівки, які захищали Батьківщину в роки Другої світової війні і поклали життя в ім’я її майбутнього, тих, хто пройшов воєнне лихоліття і відійшов у вічність в мирний час, інвалідів ВВв, її учасників, вдів ветеранів. З вуст зринатимуть імена тих, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильські АЕС. Не менш урочисто пролунають імена тих,  хто відстоює незалежність держави на східних кордонах.

Ще однією страшною сторінкою воєнних років є примусове вивезення працездатного населення до Німеччини. Таких з Мартусівки було близько 50-ти… Працюючи у Німеччині, вони писали листи у рідне село, але звістки так і не потрапили до адресатів. Непростий шлях довелося пройти листам: 1943 року документи доставили на таємне зберігання в Київський обласний архів. Невпорядковані, зібрані в мішки, вони пролежали тут аж до 2000-го, хоча згодом із документів зняли гриф «таємно». Лише нещодавно завдяки реалізації громадського проекту «НепрOSTі листи» Державним архівом Київської області та завдяки архівному відділу Бориспільської районної держадміністрації копії листів остарбайтерів передано Мартусівській сільській раді для вручення адресатам.

Отримавши ті листи, працівники Мартусівської сільської ради на чолі з Василем Косовцем на святі вирішили презентувати односельцям виставку-банер, таким чином підтримавши і взявши активну участь в архівно-музейному проекті.  Прочитавши прізвища тих, кому адресовані непрості листи, відвідали родичів – дітей чи онуків, адже ті, хто перебував у Німеччині вже відійшли в інші світи, переглянули сімейні родинні альбоми, відібрали фото. Хоча робота й копітка, але того варта: це ж для історії, для наших дітей та онуків. І на урочистостях на банері поруч з листами можна було побачити, хто ж писав ті щемливі листи: ось вони, перед нами, молоді дівчата та хлопці, які повернулися додому з далекої, знаної лише їм Німеччини.

Ті, кому пощастило отримати маленькі звістки з минулого від рідних, хвилюються, плачуть, вчитуються у написане, не чекаючи закінчення заходу, адже для них це не лише цінний історичний документ, а й особиста пам’ять.

Зіна-

Зіна Григорівна Коробка міцно стискає в руках лист матері Ганни Олексіївни Григоренко, з її очей котяться непрохані сльози: «Здраствуйте мої любі і рідні родителі, і тьотя Лєна, і бабуся Паша…».

«Вона ніколи не згадувала про те, що писала листи родичам. Та розповідала, що дуже трудно жили. Їй довелося працювати на заводі і збирати гвинтівки. Коли були голодні та мали трохи гірчиці, то робили оладки. Війна закінчилась і вона могла обирати умови для життя, та повернулась додому, хоча з живих нікого не застала». Зінаїда Михайлівна і досі не може повірити, що лист, нехай і через багато років, але знайшов свого адресата.

Анатолій

Мама Анатолія Івановича Шума Катерина Вікторівна, дівоче прізвище Нестеренко, виховала чотирьох дітей. Та у війну, дівчиною, працювала у Німеччині в «бауера» (німецького фермера), допомагаючи по господарству. «На життя не обіжалася і переписку з батьками вела, та бачте, не все потрапило до нас», – додає чоловік. Щодо листа запевняє: «Приємно, звичайно, отримати його через стільки років». Сам Анатолій Іванович, як і мама, має велику родину: двох доньок і трьох рідних онуків та багато двоюрідних.

Сама ж урочиста частина, сповнена спогадів, емоцій і сліз, завершилася словами вдячності та віри у мирне небо над кожним з нас, над усією Україною.  Сільський голова Василь Косовець запросив до частування солдатською кашею і запевнив: «Перемога була і тепер буде за нами!».

Тетяна ПІДГУРСЬКА, «ТС»

Share Button