Світлана Дідух-Романенко про «Абетку Борисполя»: хочу кожному передати хоч трохи своєї любові до міста

«Абетка Борисполя», яку впорядкувала Світлана Дідух-Романенко, – найкраще зізнання в любові рідному місту. Це допитливі персонажі Поля і Борис, легка розмова про найскладніші сторінки історії, захоплива мандрівка з пригодами і справжнім квестом. А ще десятки відгуків вдячних читачів у соцмережах і переконливе: «Пишіть ще!»

Сама ж упорядниця каже, що під час роботи над книгою закохалась у місто і намагалася передати всім і кожному хоч трішки тої любові. І їй це вдалося.

Напередодні Дня міста розмовляємо із Світланою про «Абетку», її місію та головних героїв, про місця сили у Борисполі, а ще про повість у стилі «нестайко стайл».

– «Абетка Борисполя» – це книга, яку давно треба було придумати. Як усе було?

– Влітку я сиділа у кав’ярні в Греції і мені пішов сюжет якогось детективного роману, як жінка вбила свого колишнього коханця. Він мав починатися так: «Сидячи на терасі відкритої кав’ярні у Греції, вона задумала це ідеальне вбиство…». Так от – так не було.

Ідея йшла з дитинства і була зі мною все доросле життя. Я – друге покоління родини, народжене в Борисполі. Про історію міста знала дуже мало, ми ніколи не вивчали її в школі.

Пам’ятаю купу різних дитячих запитань, як то: «Звідки у Соцмістечку з’явилась яма? Мабуть, це впала бомба і лишилась вирва?» Відповіді ніхто не міг дати. На свій сором, у музеї я не була до дорослого віку і мені не спадало на думку піти туди і розпитати.

А ще пам’ятаю завод «Прометей» і годинники, які там випускали. Навіть дитині було зрозуміло, що то якась дурниця. Такий великий завод і раптом такі годинники, які навіть нормально не працюють. А ніхто не зізнавався, що це підприємство працює на потреби військової промисловості.

Останнім часом я перелопатила чимало музейних матеріалів і можу припустити, що не всі мають бажання читати серйозні книги. Науково-популярна література потребує іншої подачі. Я розумію науковців – у них серйозні дослідження і їм ніколи «гратися». А тим часом люди в інтернетах пишуть таку ахінею, що мені образливо стає за своє місто. От і вирішила поєднати ці дві ланки – простих людей та науковців. Тож прийшла до музею і розповіла про свою ідею написати доступною мовою базову історію Борисполя. Так і з’явилась книга для допитливих дівчаток та хлопчиків.

Яка місія «Абетки Борисполя»? Що хотіла сказати авторка?

– Коли була дуже юною, то завжди казала, що мені не подобається Бориспіль. Під час роботи над «Абеткою» мною рухала цікавість. Хотілось дізнатися, розібратися, скласти якусь систему в голові. І поки вивчала всі матеріали, то зрозуміла, що закохуюсь у місто, бо краще його розумію.

Часто чула і чую: «А, в нас немає на що подивитися». Але тепер розумію, чому в Борисполі немає на що подивитись, адже його стільки разів палили, руйнували… Я перейнялась розумінням, полюбила місто, яке існувало всі ці століття. І мені шкода, що воно втратило свою природу. Мені бракує у Борисполі тих чистих озер і левад, про які ще й досі згадують старожили. І під час написання захотілося хоч трохи цієї любові передати іншим людям, зацікавити їх, щоб вони теж змогли його полюбити. Просто з любові виростає бажання щось змінювати на краще або зберігати краще. Ось така моя місія.

Хотілося б почути і про головних героїв. Як з’явились Поля та Борис? Чому Поля, а не Поль?

– Історія досить важка штука. Скільки б я не намагалась всунути туди побільше гумору, все одно розуміла, що потрібно додати ще щось, що розвантажуватиме емоційно, якусь родзинку. Так з’явився хід із головними персонажами. Є багато різних тем, і мені навіть зробили зауваження: «Як можна писати про ями?» От саме тому, що я не науковець – можу писати про ями. Поля – це моє альтерего, яке може запитувати що завгодно. Так, вона розумна і допитлива дівчинка, але може бовкнути якусь дурницю, і це нормально. З іншого боку, має бути хтось, хто зможе її виправити і наставити. Ось так з’явився ворон Борис. Згадую, як у дитинстві виходила і бачила, як ворони хмарою летіли з полів, тож для мене цей птах – один із символів міста. Водночас це мудра пташка.

Як відбирались факти на кожну букву? Було так, що на одну – 10 цікавинок, а на іншу – жодної?

– Ще б пак! Це видно по самій книзі. І як не старалась, у мене є пропущені літери – «Ю», «Ґ». А найбільше інформації на літери: «Б», «П», «Г».

Роботу організувала від простого до складного. Спершу опрацювала літературу, яка була в музеї, з точки зору якихось очевидних речей – аеропорт, історія міста. Дійшовши до Чубинського, зрозуміла, що не подаватиму його біографію. Тож шукала те, що цю людину найбільше пов’язувало з містом, а ще ті цікавинки, які науковці, можливо, посоромилися б давати.

Згодом опрацювала з точки зору цікавості решту, а потім за літерами дивилась – чого ж бракує, і додавала якісь свої моменти. Наприклад, про завод «Прометей» музей не мав інформації, і ми її шукали. Підглядала бориспільські групи, ресурс Павла Магденка «Це Бориспіль». Ось так з миру по нитці – голому сорочка. І коли залишались «незакриті» літери – починалась дослідницька робота. Саме так і з’явились «ями».

Були деякі спірні питання. Однією з останніх з’явилась літера «Щ», бо проблематично було знайти інформацію. Але у статті Андрія Зиля я побачила вислів «Що бішена кішка, що чоловік з Борисполя – все одно» і подумала, що це прекрасно, бо у нас і досі вистачає шалених панів з Борисполя, які ніяк не вгомоняться. Як і залишається прекрасна традиція сильних жінок.

Більшість краєзнавчих розвідок виходять маленькими, сіренькими… «Абетка» ж виглядає дуже гарно. Хто працював над дизайном і перетворив книгу на «цукерку»?

– «Абетка» – дуже колективна робота. Даша Кручиніна – малюнки, карти; Анна Кисельова – оформлення книги, а також ідеї виділити найважчі сторінки історії міста чорними та сірими кольорами. Обкладинка – спільна робота дівчат.

Я ж, окрім власне текстів, вишукувала цікаві ілюстрації в інтернеті – як-от марки та обкладинка книги Ярослава Гашека. Якісь фото надав музей, якісь – пожежник Андрій Макаров, який збирає і викуповує їх на аукціонах. Хоча й кажуть – не працюй із друзями, у нас дуже крута команда вийшла.

Чи чекати на доповнене і розширене видання «Абетки»?

– На майбутнє, якщо буде бажання музею зі мною співпрацювати, таке припускаю. Ми дійсно не охопили дуже багато постатей, але це просто неможливо зробити однією книжкою. Хотілося б описати більше саме бориспільських звичаїв, але для цього потрібно сидіти і штудіювати Чубинського, а в нас навіть толкових перевидань його дев’ятитомника  немає. І для дітей щось зробила б, але поки не бачу як. Одна задумка є, яка більш-менш вимальовується. А взагалі, я щаслива, що багато людей тішаться книжці і просять писати ще.

– А є бажання видати ще більш неформальну річ, ніж «Абетка»? Мені дуже сподобалась ідея з народними назвами мікрорайонів.

– Це саме той момент, за який мене найбільше і критикували. Є таке бажання, але не певна, чи буде достатньо інформації.

Який наклад книжки вже видано?

– Перший тираж 200 примірників, який розійшовся по школах і бібліотеках, був виданий міською радою. Та й взагалі, книги не було б без підтримки влади.

Другий тираж – це був «народний клич». Ми перевидали 220 примірників. Третій – вийде наприкінці вересня, там теж буде дві сотні примірників.

Знаю, що після виходу другого тиражу «Абетки» у вас було чимало зустрічей із читачами, які замовили книгу. Розкажіть про них.

– Було не без хвилювань, але із приємним відкриттям – скільки у нас чудових людей, які приходили зі своїми історіями і навіть подарунками. Після однієї із зустрічей я прийшла додому з букетом базиліку та портативним вентилятором. Це приємно і несподівано, бо вдячні читачі – головний допінг письменника.

Якщо скласти загальний портрет читача, то це переважно жінки, а й чоловіків теж чимало, середнього чи старшого віку, покоління, яке звикло читати. Освіта вища, а то й не одна. Багато україномовних, і це мій особистий кайф.

Серед тих, хто замовив книгу, – багато знайомих і вчителів, серед яких і моя вчителька історії. Для неї зробила спеціальний підпис: «Я дуже добре пам’ятаю, як ви не поставили всьому класу оцінки за самостійну, бо навіть Дідух написала на 2. Дякую вам за науку і людяність, я так само погано пам’ятаю дати, але так само люблю історію».

«Абетка» написана з величезною любов’ю до міста – це відчувається на кожній сторінці. Чи є у вас улюблені місця в Борисполі?

– Їх два. Залізничний вокзал, де полюбляю сидіти на мосту, дивитись на захід сонця і літаки. А поїзди люблю ще з дитинства – їх гуркіт і обіцянку подорожі. Це моє суб’єктивне місце сили.

А ще люблю Соцмістечко: його дворики, його двоповерхові будівлі. Як на мене, там, де починаються багатоповерхівки, – вбивається краса. І саме через постійну хаотичну забудову Бориспіль втрачає автентику. А в Соцмістечку все ще є затишок, там зберігається дух простоти спілкування між сусідами, а коли навесні все вкривається цвітом – це неймовірно красиво. Люблю там гуляти, поки все це ще є.

– На початку розмови ви згадали про Грецію. Знаю, там Світлана Дідух-Романенко працювала над повістю. Коли її чекати?

– У мене є низка щасливих напрямів у творчості, які для душі і без дедлайнів. Так і з цією повістю. Зародилась вона минулого літа, коли мала купу роботи – «Абетка Борисполя» та інші проєкти. І з цим усім я зайшла у глухий кут, а потім просто сіла і три дні писала повість, мені її ніби хтось надиктовував. Хотілось зробити такий «нестайко стайл» для трохи старших із розділами на кшталт «Розділ перший, в якому ми крадемо кукурудзу».

По життю я весела людина, з почуттям гумору, яке допомагає наживати ворогів та друзів. Але у творчості, особливо в поезії, надто серйозна. Мене часто запитували: «Чому ти не напишеш щось гумористичне?». І я задумалась.

У повісті дві головні героїні – тітка-викладачка і її 16-річна племінниця, які опиняються удвох на дачі, кожна зі своїми якимись проблемами. Дівчину відправляють у «заслання» до тітки… і ось вони комунікують. Там багато саркастичних діалогів. І, неочікувано для мене, вже є 65 сторінок. Коли завершу роботу – ще не знаю, бо вже дуже люблю цю річ і не хочу зіпсувати її поспіхом.

Тоня ТУМАНОВА, «ТС»

Share Button